ВЕЛИКИЙ СЛАВІСТ |
Написав Administrator | |
21.11.2007 | |
Народився В. І. Пічета 9 жовтня 1878 року в Полтаві. Після закінчення в 1897-ім Полтавської класичної гімназії вступає на історико-філологічний факультет Московського університету. 1901 року успішно захищає кандидатську дисертацію під науковим керівництвом академіка В. Й. Ключевського і отримує диплом першого ступеня. Працює спочатку в середніх навчальних закладах Москви. У 1902-ім В. І. Пічета переїздить разом із дружиною на Україну і з квітня 1902-го по вересень 1903-го працює викладачем російської мови і граматики, а також методики початкового навчання в Коростишівській вчительській семінарії. Його дружина пізніше згадувала: «І ми поїхали на південь в соснові ліси Київської губернії, на живописні береги річки Тетерева. І пірнули в саму гущу життя, . оточені надзвичайно бідним населенням». У Коростишеві Володимир Іванович багато уваги приділяв роботі з учнями — майбутніми педагогами. На жаль, з директором семінарії у нього відносини так і не склалися. Тож В. І. Пічета змушений був влітку 1903 року переїхати з сім'єю до Катеринослава. З вересня 1903-го по вересень 1905-го він викладає історію та словесність у комерційному училищі й місцевих гімназіях. Молодий викладач бере участь у діяльності вченої архівної комісії Катеринослава. В 1903 році вийшла у світ перша друкована праця В. І. Пічети «Юрій Крижанич — перший провісник ідей панславізму». Протягом цих років виходить ряд його праць та публікацій з історії України і Росії, що дало підставу історикові В. Д. Королюку зробити висновок, що «саме в Катеринославі Володимир Іванович почав займатись напруженою пошуковою роботою, саме тут починався його великий шлях історика-дослідника». У 1905-ім В. І. Пічета переїхав до Москви, де спочатку викладав у середніх, а з 1906 року — у вищих навчальних закладах, виступав із лекціями. 1909 року Володимир Іванович здав магістерський'іспит, а у травні 1910-го був затверджений приват-доцентом Московського університету, У переджовтневе десятиріччя ним було видано праці узагальнюючого характеру, присвячені, зокрема, селянській реформі 1861 року, Вітчизняній війні 1812 року, так званому «смутному времени» початку XVII ст., реформам Петра І та ін. В. І. Пічету продовжували цікавити питання, пов'язані з історією України. Він публікує статті «Галицьке княжество» (1913), «Данил Романович — князь Галицький» (1913), «Накази ук-раинских городов в 1767 году» (1915), огляди «Новне методи по истории Украйни» (1914), «Новне труди польских историков по истории Украйни» (1914). У 1914 році В. І. Пічета опублікував статтю «Неволя» в творчестве Т. Г. Шевченко». У 1917 році він викладає в Московському університеті, в 1918-ім на Вищих жіночих курсах. Тоді ж Володимира Івановича запросили працювати інспектором в Головне архівне управління. В. І. Пічеті належить значна роль у становленні Білоруського державного університету, який він очолював з 1921 по 1929 рр. Після утворення Академії наук Білоруської РСР у 1928 його обрали академіком АН БРСР. У 1924-ім Володимир Іванович завершив роботу над створенням «Історії Білорусії». Наприкінці 20-х вчений зазнав безпідставної критики і переслідування властей. Його було звільнено з посади ректора Білоруського державного університету. На початку 1930 року Пічету було відряджено для наукової роботи в архівах Москви і Ленінграда. У серпні-вересні 1930 року органи ОДПУ сфабрикували «справу Платонова-Богословського», по якій проходило 115 чоловік, у тому числі й В. І. Пічета. Йому пред'явили стандартне для того часу звинувачення у «зв'язках з представниками білої еміграції з метою підготовки інтервенції проти СРСР», а також «у великодержавному шовінізмі та білоруському буржуазному націоналізмі». Рішенням Колегії ОДПУ у позасудовому порядку в серпні 1931-го Пічету було вислано на 5 років до Вятки. Невідомо скільки б часу перебував учений на засланні, якби не щасливий випадок. На початку червня 1934 року до Москви приїхав міністр закордонних справ Чехословаччини Едуард Бенеш. Чехословацького міністра прийняв Сталін. Під час розмови він запитав Бенеша: «Що б ви хотіли побачити в нашій країні, з ким хотіли б зустрітися?» І тоді Бенеш несподівано сказав: «Я б хотів зустрітися з відомим ученим-славістом професором Пічетою». Далі події розвивались стрімко. Представники ОДПУ за два дні доставили Володимира Івановича до Москви, дали йому пристойний одяг, вручили посвідчення члена-кореспондента АН СРСР (хоч насправді він був обраний членкором союзної академії тільки в 1939 р.) і сказали: «Якщо Вас запитають, де ви перебували, то відповісте: далеко від Москви у тривалому науковому відрядженні». Після зустрічі з Бенешем В. І. Пічету переводять до Воронежа, де він працює в місцевому педінституті. Про дальший період свого життя сам Пічета пише так: «В результаті того, що моя справа була переглянута, я був звільнений достроково і, одержавши паспорт, переїхав у Москву». У 1935-1936 рр. Володимир Іванович викладає історію в інституті хлібопекарської промисловості. З 1937 року -тстарший науковий співробітник інституту історії АН СРСР, з 1938-го — професор Московського педінституту ім. В. І. Леніна та Московського університету. У 1939 році з ініціативи В. І. Пічети створюється сектор слов'янознавства інституту історії АН СРСР та кафедра історії південних слов'ян МДУ. І сектор, і кафедру очолив Володимир Іванович. У 1941-1945 рр. були опубліковані його праці «Боротьба українського і білоруського народів за свою свободу (XIII ст.)», «Жовтнева соціалістична революція на Україні», «Великий син українського народу — Богдан Хмельницький». У люто-му-березні 1945 року Володимир Іванович прочитав лекції, які були видані окремими брошурами на теми: «Відродження України і Білої Русі в XVI ст. — початку XVII ст. та «Козацька держава на Україні (XVII— XVIII ст.)». У післявоєнні роки В. І. Пічета особливу увагу приділяв історії південних і західних слов'ян, досліджуючи водночас і минуле України. Він вніс також чималий вклад у розробку проблем української історіографії, джерелознавства та інших спеціальних дисциплін. Не стало Володимира Івановича Пічети 23 червня 1947 року, але залишились його ґрунтовні історичні праці, які не втратили актуальність и у наші дні. |