Управляючий маєтком Дятлов, людина енергійна й добрий знавець-економіки Коростишева, в розмові з Лукомським скаржився, що все ж Костянтин Олександрович Горчаков міг би значно збільшити свої доходи, якби вкладав їх у розвиток промисловості. Свідчення тому – прибутки від нової винокурні, яка стала працювати в містечку 1913 року, а також кар'єру, де нараховувалось майже 100 робітників. Він же (Горчаков, – авт.) землю і ліс в основному здає в оренду. Багато грошей витрачається на закордонні поїздки, які тривають по півроку й більше, на різні благодійні заходи та особисті примхи. Так, у конюшні поставили великі дорогі дзеркала, щоб у них можна було бачити себе на коні. Князь оздобив їх мозаїкою та різьбою по дереву. А нещодавно, каже Дятлов, купив п'ять мисливських собак, кожна ціною в доброго коня. Вже б краще будували ставки для розведення риби, хоч їх і так лиш по Левчі є три. Але це ж хоч якась користь. Що не кажіть, а на мисливство і рибальство князь грошей не шкодував.
Дятлов навів деякі приклади. Скажімо, коли господар паперової фабрики Хаім Воловник після третьої тут великої пожежі 1885 року, яка завдала йому збитків на 50 тисяч карбованців, не тільки не склав рук, а й знову відбудував приміщення. Поставив нову папероробну машину фірми «Гаумбольд» і дві парові машини потужністю 120 і 25 кінських сил. У 1896 р. Воловник уже виробляв до сорока пудів паперу на добу. 1901 року тут встановили два філігренних верстати та бобінорізку, а в 1911-ім – дизель потужністю 200 кінських сил. Це дало змогу значно збільшити продуктивність праці. На фабриці працювало близько 100 чоловік, серед яких було чимало досвідчених майстрів. Та все ж, коли перейшли на випуск філігранного паперу, то з Польщі було найнято старшого рольщика Середу і бобінорізальника Смоловського, а в Австрії – філігранника Бештера. їх забезпечили фабричними будинками з опаленням та електроосвітленням. Зарплату іноземні робітники отримували вдвічі більшу, ніж місцеві майстри.
Та й на цьому Воловник не зупинився, а налагодив випуск цигарок. Недарма йому тоді присвоїли звання «Почесного потомственного громадянина Коростишева».
Не відстає від нього і власниця парової сірникової фабрики «Прогрес» Ольга Трохимівна Селецька. Останнім часом було налагоджено конвейєрне виробництво, механізовано більшість процесів. 85 робітників щороку випускали 20 тисяч ящиків сірників на загальну суму 43 тисячі карбованців. За високу якість коростишівські «безопасные шведские спички» отримали чотири медалі на різних виставках. Мадам Селецька розширила виробництво і заклала новий цех на Вовчках.
А наші власники-сукнярі? На середину XIX століття в Коростишеві було 16 мануфактур, де вони працювали зі своїми сім'ями, наймаючи 5-10 чоловік на підмогу. Тоді на суконних фабриках Фуксмана, Трахтенберга, Енде, Гінца, братів Лабрадорних і Арнольда працювало 20-30 чоловік, Городецького – 12, а в Гросса, Бертліха, Фішмана – 5-10 робітників. Звичайно, якість сукна поліпшилась, але не настільки, щоб прославити його господарів.
А от коростишівських каменотесів знали не тільки в Україні, але й на неосяжних просторах всієї Російської імперії. Та й попит на їх продукцію зріс. Кар'єри були розкидані в лісах від Киричанки до Городського. Найбільші з них належали князю Горчакову, де працювало 100 каменотесів та Товариству селян Коростишева, яке нараховувало понад 100 чоловік. Крім того каменотесними майстернями володіли Берко Букштейн (85 чоловік), невеликими – італійці Ріццолатті, ПІкаліотті, Заппа, німець Валлє, єврей Фастовський.
Товариство селян Коростишева орендувало в князя каменоломню і в свою чергу поділялось на невеликі артілі (в середньому по 3-5 чоловік). Вони виготовляли на продаж із кам'яної брили надмогильні плити, пам'ятники, східці та ін. Організували товариство брата Паламарчуки, Михайло Вовк, Антон Білобровець та Адам Войналович. Праця була суто ручною, потребувала як фізичної сили, так і вмілих рук. Того й іншого коростишівцям не бракувало, і їх стали запрошувати на заробітки в Київ, Москву, Петербург, Варшаву та інші міста.
Певні проблеми виникли з відкриттям нового винокурного заводу. Закладений у верхів'ях річечки Левчі, яка протікала біля стін учительської семінарії, він би не тільки забруднював чисту проточну воду, але й поширював на все довкілля своєрідний запах. Знаючи про це, вчителі на чолі з директором подали прохання до волості проти будівництва заводу. Коли ж це не допомогло, організували акцію протесту, в якій взяли участь й семінаристи. На розмову з ними було направлено всіх стражів порядку Коростишева – пристава Череванського, старшину Тарасуна, урядників Павленка і Риковського та стражників Гордієнка й Пивоваренка. Пристав одразу ж накинувся на семінаристів з погрозами за постійні бійки через дівчат із хлопцями з «Вовчків» та «Кудрявця». Без них не минало жодне весілля. де поводили вони себе не з кращого боку. Пристав дорікнув учителям, щоб вони краще пильнували за своїми учнями, які неохоче ходять на ранкові та вечірні молитви до семінарської церкви. А тут, бачте, всі, як один, з'явились.
Після крикливо-емоційного Череванського слово взяв старшина Тарасун, котрий протяжно й розмірено почав пояснювати, що семінаристи не розуміють користі від винокурного заводу. Аргументи були «вагомими»: недалеко доведеться ходити за горілкою. Та й подихати ввечері з годинку запахом бражки не завадить. Я б і сам, переконував семінаристів старшина, із задоволенням жив на березі такої річечки.
Після подібних промов вчителі й учні зрозуміли, що справа їх програна. І навіть позов голові волосного суду Подоляці передумали подавати. Отож винокурний завод у Коростишеві таки відкрили. У 1913-ім. Щорічно він давав спирту на 1,5 мільйона карбованців, і був одним із найприбутковіших у містечку. Значна частина населення Коростишева займалася ремісництвом. Лише шевців і кравців було понад 100 та майже 40 мулярів-пічників. Свої послуги і товари пропонували більше 17 кузень. Тільки на невеликім відрізкові від Києво-Брестського шосе до вчительської семінарії їх нараховувалось чотири. Належали вони здебільшого євреям. Хоча тримали кузні й деякі українці. Зокрема навпроти семінарії стояла кузня Ігната Міхненка. Це був добрий і до роботи беручкий чоловік, але, на його біду, неподалік знаходилась корчма, де щодня продавали свіже пиво з раками.
Від такої спокуси Міхненко не міг відмовитись. А до пива ще й гранчак горілки любив. Тоді вже не до роботи. Незабаром Ігнат віддав кузню в оренду Мойші Берковичу й став у нього молотобійцем. Справи пішли на лад. Беркович заробляв-таки непогану копійку на людному місці. Але найбільше задоволена була дружина Міхненка, адже Мойша регулярно приносив їй орендну плату.
Власниками олійниць були Мойсей Сатановський, Ханін Волошин і Довгоп'ятий. Круподерні мали Бондарук, Вілінський, Кофман, Ржавський, млини – Баст і Смоляр. Зазвичай господарі працювали в своїх майстернях разом із сім'ями та родичами, в окремих випадках наймаючи кілька робітників.
Славився Коростишів і своїми столярами та бондарями, яких був не один десяток. А от на будівництво брукованих доріг в містечку волосна влада наймала тільки двох майстрів – Нестора Зінчука та Бенедикта Слівінського. На більше не вистачало грошей. Хороше пиво варили в містечку. Поряд із заводом чеха Кейліха відкрили ще один – товариства Тайферта, Альбрехта і Вільмана.
