ДІВЧИНА З КУДРЯВЦЯ

1917 рік розбурхав тихий, провінційний Коростишів. У квітні населення вийшло на маніфестацію в підтримку ре­волюційних подій у країні. Пі­сля емоційних і запальних ви­ступів ораторів, які закликали громадян підтримати демок­ратію й знищити все староре­жимне, натовп із революцій­ними піснями вирушив до єдиного в містечку пам'ятни­ка імператорові Олександру II і зруйнував його.

Волосний старшина, хоч і залишався на місці, але в сво­їх діях був дуже обережним та стриманим. Власне, на кого йому було розраховувати, якщо поліцію розпущено, а новообрана міліція на чолі з учителем Мотаненком не справлялася зі своїми обо­в'язками.

Поряд з демократією, як це буває в переломні періоди, «процвітала» анархія. Рівень життя з кожним днем погір­шувався. Однак саме у 1917-ім коростишівці вперше мог­ли відвідати кінематограф, власник якого Розенфельд наймав для цього великий бу­динок Хомінського.

Особливо в той час страждали багатодітні сім'ї, батьки яких перебували на фронтах першої світової вій­ни або померли. Саме для дітей-сиріт і напівсиріт у містечку було вирішено відкрити дитячий будинок. Для нього виділили са­дибу Екземплярських, що скла­далась із трьох будинків і вели­кого саду, який славився різни­ми сортами яблук, груш, куща­ми малини і, особливо, сморо­дини.

Завідувати дитячим будин­ком було доручено 21-річній дів­чині з Кудрявця Катерині Райчук. Вона закінчила міністерсь­ку школу при учительській семі­нарії і славилась на увесь Ко­ростишів своєю природною кра­сою, енергійним, бойовим хара­ктером. Крім неї й куховарки ін­шої обслуги в притулку (так на­зивали дитячий будинок) не було. Тому Катерина з ранку до вечора не полишала своїх ви­хованців віком від 5 до 10 років, яких тут було більше 50-ти.

Спочатку все йшло добре. Відчутна допомога сиротам над­ходила з Києва, а точніше – від країн Антанти і навіть США, про що свідчили етикетки на м'яс­них, рибних консервах та інших продуктах. Надходили посилки з одягом, взуттям і навіть кни­гами. Волосне керівництво ви­ділило для дітей-сиріт ділянку землі, вже засаджену картоплею.

За господарськими клопота­ми молодій завідувачці ніколи було займатись навчанням ді­тей. Але й вони в міру своїх сил трудились по господарству. Старші доглядали менших, не забуваючи про дитячі ігри, а вечорами збирались, аби разом читати казки й оповідання, по­співати пісень.

Взимку 1918-го становище ді­тей різко погіршилось. Майже зовсім перестала надходити до­помога. Діти харчувались зде­більшого однією картоплею. Щоб хоч якось урізноманітнити їх раціон, Катерина почала ви­носити з дому продукти для си­ріт. Через це постійно сварилася з матір'ю.

Весною 1918 року, коли Україна була окупована ні­мецькими військами, життя в ди­тячому будинку взагалі стало не­стерпним. Закінчилась навіть картопля. Щоб хоч якось зара­дити голоду, завідувачка потай­ки почала виносити з дому й кар­топлю. Тут же мати не витримала і стала погрожувати, що зарубає дочку, якщо ще раз помітить її крадіжки, адже в хаті було ще троє дітей...

Доведена до відчаю, Ка­терина йде до німецького коменданта просити допо­моги. Побачивши таку вро­дливу дівчину і вислухавши через перекладача її про­хання, він тут же наказав ви­дати притулку по мішку гре­чаної крупи, борошна і на­віть невелику діжечку меду. Але за все це дівчина по­винна була «розплачувати­ся» своєю цнотою уже того ж вечора...

Перевізши продукти і приготувавши рідкої юшки для дітей, котрі вже третій день нічого не їли, Катерина з острахом почала чекати ко­менданта. Коли ж коляска з «гостями» прибула на подві­р'я садиби, дівчина, попере­джена дітьми, кинулась до під­земелля, вхід до якого розміщу­вався в підвалі будинку, де була влаштована кухня. Вийшовши з нього на березі Тетерева, Кате­рина стрімголов кинулась до ба­тьківської оселі.

Розлючений комендант по­їхав шукати дівчину до її хати. Мати, зачувши стукіт у двері, наказала дочці сховатись на печі і накритись кожухом. Комендант із перекладачем увірвалися до будинку і, незважаючи ні на кого, почали шукати Катерину. Коли ж комендант наблизився до печі, мати схопила вилошника і кину­лась на непрошеного гостя. Не чекавши такого повороту, обид­ва чоловіки змушені були відсту­пити. Непокірну ж бабу комен­дант наказав заарештувати і пе­редати військово-польовому суду.

Тривожну ніч провела сім'я Райчуків думаючи, як врятувати матір. Пропозицію старшої се­стри звернутись до місцевого адвоката Ганицького, Катерина відкинула одразу. Бо ж знала,

що за паном адвокатом тяг­нулася слава першого «дон­жуана» не тільки Коростишева, а й усього Радомисльського повіту. До своїх коханок він виїжджав на виклик, а та­кож приймав їх у своїй конто­рі, чим викликав у всезнаючих сусідок обов'язкову реп­ліку: «А ще ж син батюшки!», бо ж у дійсності був нащад­ком законовчителя і священи­ка М. А. Ганицького. Отож плата, яку вимагатиме адво­кат від Райчуків, Катерині була відома наперед.

Порадившись, все ж вирішили звернутись до кравця Семена Білякова, котрого на Кудрявці поважа­ли за мудрість і розважли­вість.

Вислухавши Катерину, Біляков з усмішкою промовив: «Було б за що переживати!» і виклав свій план.

Ранком біля комендатури зібрався гурт жінок, що неса­мовито кричали і плакали. Коли до них вийшов перекла­дач, то вони, навчені Семе­ном, галасуючи, почали йому доводити, що солдати зааре­штували психічно хвору і не­сповна розуму бабцю, а таких не тільки гріх страчувати, але й судити. Якщо ж вона чогось боїться, то лише батога...

Визначивши причину жіно­чого ґвалту, комендант прису­див дати нерозумній бабі 20 батогів і відпустити.

Катерина ж протягом двох днів розвела по родичах дітей, які ще залишились у притул­ку, а повних сиріт з частиною майна повантажила на підво­ду і відвезла до повітового дитячого будинку в Радо-мисль.

На цьому й закінчилась іс­торія першого дитячого бу­динку в Коростишеві.