The payout rate
  • Narrow screen resolution
  • Wide screen resolution
  • Increase font size
  • Decrease font size
  • Default font size
  • default color
  • red color


Газобетон, піноблок
Будівництво, ремонт
(05.11.2017)

Продажа хати в селі
Нерухомість
(28.10.2017)

ВАНТАЖНИК
Робота, заробіток
(19.10.2017)

Продаж готелю, м. Ра
Нерухомість
(18.09.2017)


Головна arrow Історія міста arrow КОРОСТИШІВ І КОРОСТИШІВЦІ НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ
КОРОСТИШІВ І КОРОСТИШІВЦІ НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 285
ГіршаКраща 
Написав Administrator   
24.10.2015

М.В. Слівінський

м. Коростишів

КОРОСТИШІВ І КОРОСТИШІВЦІ НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Зі сторони Києва по Брест-Литовському шосе до Коростишева під'їжджає екі­паж, запряжений трійкою коней. На пагорбі неподалік від мосту через Тетерів дорогу перегоро­джував шлагбаум, 3 невеличкої сторожки, вифарбуваної біло-чо­рними смугами з боків та яскра­во-зелено зверху, вийшов стате­чний охоронець і, взявши з віз­ника гроші за проїзд, пильно при­дивися до одного з пасажирів.

– Доброго дня, пане Лукомський, – промовив до нього. – Давненько у нас не бували.

– Так, – відповів молодий чоловік, не виходячи з карети. – Нарешті, приїхали.

Чоловік в екіпажі не дуже здивувався тому, що названо його прізвище. Містечко, де він провів свої дитячі роки, та де про­живали його батьки, було неве­личке, більшість людей знали один одного не тільки в облич­чя, але й на Ім'я та прізвище.

Екіпаж проїхав повз акурат­ні купи дрібної щебінки і помі­чені чорною фарбою штабелі ду­бового брусся для ремонту дере­в'яного настилу мосту. Тихо ніс свої води Тетерів, хлюпотів у кам'яних берегах. А там далі, за острівцями порослими верболозом, шуміла гребля.

Ріка не тільки поїла своїми водами прибереж ні ліси та пахучі лугові трави, а й крутила жорна млинів, промивала восени коноплю і льон місцевих го­сподарів. На прибережному камін­ні та дерев'яних кладочках жінки прали білизну. Річка і годувала. Місцеві рибалки в глибоких ямах ловили метрових сомів та щук, витягували повні сіті різної риби.

Проїхавши ще трохи, екіпажу дове­лося знову зупинитися перед другим шлагбаумом, який перекривав дорогу із сторони Житомира і стояв неподалік млина. Тут же розташувались постоялий двір, конов'язь біля кам'яно огорожі, чайна та три невеликі торгові лавки. Заїжджими були люди з різних міст Російської Імперії – Петербурга, Москви, Києва, Харкова. В основному відпочивальники. Чимало хто з них не вперше приїжджав до Коростишева, щоб не тільки помилуватись цією «маленькою Швейцарією» України, і й полікуватись місцевими джерельними водами та грязевими ваннами, досхочу надихатись цілющим повітрям дубових і соснових лісів викупатись в чистих водах Тетерева, поніжитись на його теплому піску.

Неподалік станції був і буди­нок старих Лукомських, які дуже гордились своїми синами. Старший після закінчення університету став незаперечним авторитетом в такій специфічній галузі, як геральдика і написав уже не одну книгу з цієї науки. Молодший з Лукомських – Юрій (Георгій) став відомим архі­тектором. Він приїхав не тільки від­відати батьків і містечко свого дитинства, яке дуже любив, а ще й на запрошення вла­сників місцевого маєтку – світлійших князів Горчакових. Вони при­дбали Коростишівський маєток та навколишні землі на початку XX століття у генерал-майора Плем'яннікова і проводили значні роботи з ремонту, реставрації та перебу­дови старих дерев'яних будівель. Деяким із них уже було понад сто років.

Горчакови славились як добрі господарі і в усьому любили порядок. Після неспокі­йних для містечка подій 1905-го – 1907-го, коли було спалено декілька панських скирт хліба та, почастішали випадки вирубува­ння і крадіжок лісу, князь змі­нив всю охорону. Замість полісівників, які берегли ліс до 1907 року, він найняв на Кавказі че­ркесів. Так їх називали коростишівці. Одягнуті в свій націо­нальний одяг, бурки і папахи, з кинжалами за поясами та дов­гими гарапниками, вони без жалю били кожного – і старо­го, й малого, хто тільки-но на­важувався без дозволу перейти межову яму. Домовитись з ними, або навіть порозмовляти було неможливо, оскільки укра­їнської чи російської мови вони, за винятком свого старшого, ма­йже не знали. Та й горілку, не вживали, бо це забороняла мусу­льманська віра. І лише в 1914-ім, з початком Першої світової вій­ни, «черкесів» взяли до «Дикої дивізії», сформованої з народів Кавказу, а на їх заміну Горчакови знову взяли місцевих полісівників.

Молодий князь на відміну від батька суворо заборонив ко­лінопреклоніння перед ним чи­сленних прохачів. Разом із тим вважав нижче своєї гідності спілкуватися з місцевою інтелі­генцією за винятком директора учительської семінарії і волос­ного лікаря. І взагалі серед коростишівців він вважався диваком. Дуже любив зелений колір. Тому його костюм і войлочний капелюх-тіролька, прикрашена пером селезня, теж були цього кольору. Але найбільш незвич­ними для місцевого населення були гольфи, які носив молодий князь.

Він мав перший у Коростишеві власний автомобіль – но­венький форд, керував ним водій Зінчук? Нерідко під колеса цього авто в районі містечка потрапляли кури, гуси, а той поросята, не призвичаєні до та­ких швидкостей. Це ж не дилі­жанс. За кожну розчавлену жи­вність князівський касир Крама­ренко розплачувався з господа­рями сповна, тож вони не три­мали на нього зла.

Батько і син Горчакови дуже любили музику й пісню, самі грали на двох прекрасних білих роялях. Крім того на обладна­ному в парку майданчику в свя­ткові і недільні дні давав концер­ти симфонічний оркестр учи­тельської семінарії у складі 24 музикантів. Нерідко разом із ним виступав і хор семінаристів та дітей міністерської школи, яка діяла при цьому ж навчальному закладі. У парку звучали класи­ка і духовні псалми, російські романси та народна пісня. Май­данчик був обгороджений висо­ким дерев'яним парканом. Тому місцеві любителі музики і пісні збирались тут, щоб спокійно послухати улюблені мелодії. Всюдисущі дітлахи відшукували і тісно підігнаних дошках щіли­ни, аби одним оком глянути на музик.

Перш ніж завітати до Горчакових, Георгій вирішив пройтись містечком, оглянути добре знайо­мі і близькі йому коростишівські вулички. Серед архітектурних спо­руд виділявся костьол, побудова­ний в середині XVIII століття. Він вражав красою свого фасаду та внутрішнім оздобленням. Але на початку XX століття дещо втратив свою привабли­вість. В зовнішніх нішах вже не стоя­ли скульптури. Гру­бими тонами були вифарбувані стіни, а зовнішня покрівля храму поросла травою й навіть невели­чкими кущиками. Князі Горчако­ви розпочали ремонт костьолу, бо польська громада на це достат­ніх грошей не мала. Але справа рухалась повільно. У центрі міс­течка стояв дуже красивий дере­в'яний будиночок в стилі барок­ко, але спорудили його, мабуть, в ті ж роки, що й костьол. Буди­ночок також поступово руйнував­ся.

В українськім стилі була збу­дована у Коростишеві Богородицька дерев'яна шатрова церква. У місті тоді стояло лише чотири двоповерхових будинки, Центральна частина містечка і приле­глі до неї вулички заселяли в ос­новному єврейські ремісники та торгівці. Тут же розташувалась й базарна площа, де найбільш ак­тивно вирувало життя.

У торгових лавках Розовського, Барденштейна, Футермана були найрізноманітніші товари від рибальського гачка до сирів і круп, які завозили в основному з Житомира. Ще багатшою була за­лізна лавка Вернича. Тут можна було придбати вироби місцевих ремісників а також з Києва, Москви, а то й заводів Санкт-Петербурга. В не­величких тихих чайних коростишівці попивали свіже пиво з місце­вої пивоварні чеха Кейліха і вва­жали, що воно не гірше за хвале­не радомишльське. Місцева інте­лігенція любила посидіти в чай­ній Маргуліса. Тут грали здебіль­шого в шахи, читали газети («Киевскую мысль»).

Іноді можна було взяти додому книгу з тутешньої бібліотеки. За­ставу за це господар не брав, бо добре знав своїх читачів і довіряв їм, хоч цим дехто з коростишівських семінаристів і зловживав, пе­ретримуючи літературу, Крім торгових лавок і чайних, центр міс­течка обліпили до двох десятків торгових і ремісних будок та бу­дочок з товаром і різними послу­гами. Працювали кравці Шмілик і Більчик, Морози, Іссак Твескі, Мойша Шлямер шевці: Бергер, Комаровський, Рабінович, фотог­раф Арон Холоденко, годинникар Мошко Городін.

Серед трьох перукарень в центрі містечка виділялась сво­єю вивіскою голярня Гофштейна. Кострубатими яскравими лі­терами на ній було написано: «Стріцца, бріцца, завівацца, кров пускацца».

На розі базарної площі не­подалік пожежної облюбував собі місце сліпий лірник із ма­лолітнім поводирем. Біля нього завжди стояв гурт слухаючи протяжну мелодію. Стара циганка зу­пиняла молодих дівчат й жінок і пропонувала погадати. Поряд бігало з десяток смаглявих ді­тей з циганського табору, який стояв на Заріччі. По базару по­вільно походжав монах із дере­в'яним хрестом у руках та шкі­ряною торбою за плечима, зби­рав пожертвування на ремонт якогось монастиря. Селяни, ко­трі прийшли на торг, були заз­вичай в постолах і чистому одя­зі, чим виділялись поміж міс­цевих безробітних робітників і підмайстрів, які топтали землю босими ногами.

Лише одна вулиця, яка йшла від Брест-Литовського шосе до князівського маєтку, була забру­кована інші ж після дощів мали дуже непривабливий вигляд. Тож пішоходи здебільшого обминали їх багатьма стежками, що вели в різні кутки Коростишева – на Кудрявець, Кучанець, Низ, Фольварок.

При вході в маєток архітектора Лукомського уже чекав князівський управляючий пан Дятлов. Він, не поспішаючи, повів гостя парком. Георгій одразу ж при­мітив ідеальну чистоту та поря­док на клумбах і доріжках. По­декуди на них з сапами в руках працювали місцеві дівчата та молодиці. Георгій не втримав­ся, щоб не похвалити старан­ність жінок. Дятлов погодився з такою оцінкою, але відмітив, що князь платить за роботу більше, ніж хто Інший, а за найменші огріхи, може вигнати без опла­ти. Та й дівчата дуже люблять ці екзотичні квіти.

Без сумніву, парк був горді­стю світлійших князів Горчакових, вони перетворили його в справжній витвір мистецтва, використавши сповна багатст­ва місцевого ландшафту й при­роди:

У південній частині маєтку знаходились оранжереї і парники, де під наглядом молодого садівника Михайла Третяка про­ростали насіння і розсада для квітників.

Капітально було відремонто­вано верхній будинок маєтку. Перед ним милував око партер, де гармонійно поєднались сірий місцевий камінь й білизна ма­рмуру. Партер прикрашали кла­сичні античні скульптури, а та­кож гранітні стіни з вазами й нішами. У світлі сонця веселко­во вигравали більші і менші фонтани.

Центральний двоповерховий палац знаходився в нижній ча­стині парку. Праворуч від нього в італійському стилі було зроб­лено рукотворні виступи. Тут ка­мінь обплітали маленькі троян­ди, вогненні настурції та герань. Каскади квітів опускались до­ріжками до прозорих озерних вод, де граційно плавала пара лебедів.

Багато паркових квітів вражало і зачаровува­ло. Тут були блаки­тні, червоні і роже­ві гладіолуси, ве­личезні георгини і сотні найрізнома­нітніших сортів троянд, хризантем, гортензій. Цей чу­довий природний килим покривав клумби, обрамляв доріжки, збігаючи по схилах до сис­теми озер та відзеркалюючись в них.

У палаці їх вже чекали господарі. Привітавшись і вислухавши захоп­лені враження гос­тя від побаченого, одразу ж пе­рейшли до справи. Молодий князь попросив насамперед оглянути окремі будови маєтку і дати реко­мендації щодо їх ремонту, а також допомогти внутрішньо оздобити і прикрасити обидва житлові бу­динки. По-друге, вивчити підзем­ні ходи, прокладені ще за перших Олізарів у першій частині XVII сто­ліття. Ці ходи йшли під місцевим костьолом і через парк у різні сто­рони. Виходи з підземелля знахо­дили в північній частині Коростишева в районі Троїцької церкви і в південній, де стояла садиба Екземплярських. Але найдовший підзе­мний хід простягався в західний бік через єврейські лавочки база­рної площі і доходив до фольварку. Був він не глибоким, тому влас­ники ларків у розширених части­нах підземелля поробили собі не­великі склади для товарів. У парку подекуди ці ходи були на значній глибині й до того ж мали глибокі колодязі. Тож через загрозу обва­лів їх не використовували. Але в північній частині парку, де підзе­мелля займало значну площу, було вирішено зробити винний погріб, обкласти його керамічною плиткою та прикрасити дерев'яним різьб­ленням.

Під час розмови керуючий ма­єтком запропонував запросити для робіт місцевих майстрів-мулярів, братів Герша, Арона і Мохеля Райхів, а також старого Єйдельштейна з синами та Шимона Співака, жестянників Герша Лур'є, Еліка Му­зиканта та Лейбу Боязного, столя­рів Іцика, Авруна і Чаю Грутманів, ковалів Лазебника, Ушаренка і Савера. Цеглу ж було вирішено заку­пити на коростишівському заводі у Монаше Старосельського, а ке­рамічну плитку для внутрішнього оздоблення Лукомський пореко­мендував привезти з Харкова, де її виробляли найбільш якісною і красивою.

Зачарований красою маєтку, Георгій, який був не тільки хоро­шим архітектором, але й художни­ком, попросив намалювати кілька етюдів парку. Отримавши згоду, він із насолодою приступив до робо­ти.

За короткий час Георгій Лукомський подружився з батьком і сином Горчаковими. Від них і дізнався, що не все так прос­то складається в житті молодого князя. Причина тому – безнадійне кохання до прос­тої коростишівської дівчини з Кудрявця Катерини Райчук.

Катерина ще з малих років виді­лялась не тільки своєю природною красою, але й живим розумом та настирливим характером. Ма­буть саме тому батько вирішив віддати її вчитися не до духовно-приходської, а мі­ністерської школи при семінарії. Дів­чаток тут було дуже мало.

Навчалась Катерина легко, хоча не раз їй доводилось слухати уро­ки з кутка класу, в який дівчину і спроваджували за неспокійну вда­чу. Під час занять вона давала здачі невгамовним хлопчакам, які то сі­пали її за косу, то придумували інші фокуси, щоб привернути до себе увагу.

Особливо не любила дівчина уроків Закону Божого. Батюшка, який читав цей предмет, за пору­шення спокою на його уроці ста­вив учнів у куток на коліна ще й змушував вчити напам'ять якийсь з уривків Біблії. Та­кий порядок, коли святий отець, не з'ясувавши, як слід, хто правий, а хто винний, карав учнів, викликав у Катерини неприхильність до всіх наступних священиків.

З шістнадцяти років дівчина так вражала усіх своєю красою, що чоловіки мимоволі обертали голо­ву в її сторону, коли проходила мимо, а деякі зупинялись і стояли, як вкопані стовпи, дивлячись на юну вродливицю. Та що там міс­цеві, коли й чужі, проїжджаючи Брест-Литовським шосе на дилі­жансах, притишували коней і, не дивлячись на репліки жінок, ста­рались не обганяти красуні. Був випадок, коли проїжджа карета зупинилась, і її багатий власник зі словами, що кращої дівчини, хоч об'їздив уже півсвіту, він не бачив, подарував Катерині за цю щасливу мить дуже красиву двометрову шовкову хустину, яка вміщалась в одній жмені. Горда дівчина погодилась прийняти дарунок лише після того, як він додав до нього ще й білу пухову шаль для сестри, щоб та не сер­дилась.

Закоханий світлійший князь часто під'їжджав своєю каретою до хати Райчуків і привозив ве­ликий букет найкращих троянд зі свого квітника. Князь був дуже вдячний дівчині за те, що вона їх приймала, хоч Катерина кож­ного разу казала: «Не приїзжайте, князю, більше. Все одно бра­ти мене за дружину не будете, а в наймички я до вас не піду». Обоє розуміли, що між ними висока стіна традицій, які вони не зможуть зрушити. І коли Горчаков від'їжджав від її оселі, дів­чина з сумом кидала йому вслід одну за одною троянди. Сусід­ські ж хлопчаки миттю їх підби­рали, щоб віднести на продаж. Мати після кожного такого при­їзду князя бурчала: «Знаю я цих панів: мене ще 14-річну попере­дній господар Плем'янніков хо­тів силоміць затягнути до себе в парк, ледве вирвалась».

Уже пізніше Лукомський ді­знався про те, що князь все-таки одружився на багатій вдові з вдома малолітніми дочками, але, видно, кохання між ними не було. Адже дуже швидко князів­ська дружина взяла собі в куче­ри молодого коростишівського хлопця і її жовта карета, запря­жена трійкою буланих коней, надовго зникала в місцевому лісі.

Управляючий маєтком Дятлов, людина енергій­на й добрий знавець-економіки Коростишева, в розмові з Лукомським скаржився, що все ж Костянтин Олександрович Горчаков міг би значно збільшити свої доходи, якби вкладав їх у розви­ток промисловості. Свідчення тому – прибутки від нової винокурні, яка стала працювати в містечку 1913 року, а також кар'єру, де нарахо­вувалось майже 100 робітників. Він же (Горчаков, – авт.) землю і ліс в основному здає в оренду. Багато грошей витрачається на закор­донні поїздки, які тривають по пі­вроку й більше, на різні благодійні заходи та особисті примхи. Так, у конюшні поставили великі дорогі дзеркала, щоб у них можна було бачити себе на коні. Князь оздо­бив їх мозаїкою та різьбою по де­реву. А нещодавно, каже Дятлов, купив п'ять мисливських собак, кожна ціною в доброго коня. Вже б краще будували ставки для роз­ведення риби, хоч їх і так лиш по Левчі є три. Але це ж хоч якась користь. Що не кажіть, а на мис­ливство і рибальство князь грошей не шкодував.

Дятлов навів деякі приклади. Скажімо, коли господар паперової фабрики Хаім Воловник після тре­тьої тут великої пожежі 1885 року, яка завдала йому збитків на 50 ти­сяч карбованців, не тільки не склав рук, а й знову відбудував приміще­ння. Поставив нову папероробну машину фірми «Гаумбольд» і дві парові машини потужністю 120 і 25 кінських сил. У 1896 р. Воловник уже виробляв до сорока пудів па­перу на добу. 1901 року тут вста­новили два філігренних верстати та бобінорізку, а в 1911-ім – дизель потужністю 200 кінсь­ких сил. Це дало змогу зна­чно збіль­шити продуктивність праці. На фабриці працюва­ло близько 100 чоло­вік, серед яких було чимало досвідчених майс­трів. Та все ж, коли перейшли на ви­пуск філігранного паперу, то з Польщі було найнято старшого рольщика Се­реду і бобінорізальника Смоловського, а в Австрії – філігранника Бештера. їх забезпечили фабричними бу­динками з опаленням та електроос­вітленням. Зарплату іноземні робіт­ники отримували вдвічі біль­шу, ніж міс­цеві майстри.

Та й на цьому Воловник не зу­пинився, а налагодив випуск цига­рок. Недарма йому тоді присвоїли звання «Почесного потомственного громадянина Коростишева».

Не відстає від нього і власниця парової сірникової фабрики «Прог­рес» Ольга Трохимівна Селецька. Останнім часом було налагоджено конвейєрне виробництво, механізо­вано більшість процесів. 85 робітни­ків щороку випускали 20 тисяч ящи­ків сірників на загальну суму 43 ти­сячі карбованців. За високу якість коростишівські «безопасные шведские спички» отримали чотири медалі на різних виставках. Мадам Селець­ка розширила виробництво і закла­ла новий цех на Вовчках.

А наші власники-сукнярі? На середину XIX століття в Коростишеві було 16 ма­нуфактур, де вони працюва­ли зі своїми сім'ями, найма­ючи 5-10 чоловік на підмо­гу. Тоді на суконних фабри­ках Фуксмана, Трахтенберга, Енде, Гінца, братів Лабрадорних і Арнольда працювало 20-30 чоло­вік, Городецького – 12, а в Гросса, Бертліха, Фішмана – 5-10 робітни­ків. Звичайно, якість сукна поліпши­лась, але не настільки, щоб прос­лавити його господарів.

А от коростишівських каменоте­сів знали не тільки в Україні, але й на неосяжних просторах всієї Росі­йської імперії. Та й попит на їх про­дукцію зріс.

Кар'єри були розкидані в лісах від Киричанки до Городського. На­йбільші з них належали князю Горчакову, де працювало 100 каменотесів та То­вариству селян Коростишева, яке нарахову­вало понад 100 чоловік. Крім того каменотесними майстернями во­лоділи Берко Букштейн (85 чоло­вік), невеликими – італійці Ріццолатті, ПІкаліотті, Заппа, німець Валлє, єврей Фастовський.

Товариство селян Коростишева орендувало в князя каменоломню і в свою чергу поділялось на невеликі артілі (в середньому по 3-5 чоловік). Вони виготовляли на продаж із ка­м'яної брили надмогильні плити, пам'ятники, східці та ін. Організува­ли товариство брата Паламарчуки, Михайло Вовк, Антон Білобровець та Адам Войналович. Праця була суто ручною, потребувала як фізич­ної сили, так і вмілих рук. Того й іншого коростишівцям не бракува­ло, і їх стали запрошувати на заро­бітки в Київ, Москву, Петербург, Варшаву та інші міста.

Певні проблеми виникли з відкриттям нового винокурного заводу. Закладений у верхів'ях річечки Левчі, яка протікала біля стін учительської семінарії, він би не тільки забруднював чисту проточну воду, але й поширював на все довкілля своєрідний за­пах. Знаючи про це, вчителі на чолі з директором подали про­хання до волості проти будівни­цтва заводу. Коли ж це не допо­могло, організували акцію про­тесту, в якій взяли участь й се­мінаристи. На розмову з ними було направлено всіх стражів порядку Коростишева – приста­ва Череванського, старшину Тарасуна, урядників Павленка і Риковського та стражників Гордіє­нка й Пивоваренка. Пристав од­разу ж накинувся на семінарис­тів з погрозами за постійні бійки через дівчат із хлопцями з «Во­вчків» та «Кудрявця». Без них не минало жодне весілля. де поводили вони себе не з кращого боку. Пристав дорікнув учителям, щоб вони кра­ще пильнували за своїми учня­ми, які неохоче ходять на ранко­ві та вечірні молитви до семіна­рської церкви. А тут, бачте, всі, як один, з'явились.

Після крикливо-емоційного Череванського слово взяв стар­шина Тарасун, котрий протяжно й розмірено почав пояснювати, що семінаристи не розуміють користі від винокурного заводу. Аргументи були «вагомими»: неда­леко доведеться ходити за горіл­кою. Та й подихати ввечері з го­динку запахом бражки не завадить. Я б і сам, переконував семінарис­тів старшина, із задоволенням жив на березі такої річечки.

Після подібних промов вчителі й учні зрозуміли, що справа їх про­грана. І навіть позов голові волос­ного суду Подоляці передумали подавати. Отож винокурний завод у Коростишеві таки відкрили. У 1913-ім. Щорічно він давав спирту на 1,5 мільйона карбованців, і був одним із найприбутковіших у містечку. Значна частина населення Коростишева займалася ремісни­цтвом. Лише шевців і кравців було понад 100 та майже 40 мулярів-пічників. Свої послуги і товари про­понували більше 17 кузень. Тільки на невеликім відрізкові від Києво-Брестського шосе до вчительської семінарії їх нараховувалось чоти­ри. Належали вони здебільшого євреям. Хоча тримали кузні й дея­кі українці. Зокрема навпроти се­мінарії стояла кузня Ігната Міхненка. Це був добрий і до роботи беручкий чоловік, але, на його біду, непода­лік знаходилась корчма, де щодня продавали свіже пиво з раками.

Від такої спокуси Міхненко не міг відмовитись. А до пива ще й гранчак горілки любив. Тоді вже не до роботи. Незабаром Ігнат віддав кузню в оренду Мойші Берковичу й став у нього молотобі­йцем. Справи пішли на лад. Беркович заробляв-таки непогану ко­пійку на людному місці. Але най­більше задоволена була дружина Міхненка, адже Мойша регулярно приносив їй орендну плату.

Власниками олійниць були Мойсей Сатановський, Ханін Во­лошин і Довгоп'ятий. Круподерні мали Бондарук, Вілінський, Кофман, Ржавський, млини – Баст і Смоляр. Зазвичай господарі пра­цювали в своїх майстернях разом із сім'ями та родичами, в окре­мих випадках наймаючи кілька робітників.

Славився Коростишів і свої­ми столярами та бондарями, яких був не один десяток. А от на буді­вництво брукованих доріг в міс­течку волосна влада наймала ті­льки двох майстрів – Нестора Зінчука та Бенедикта Слівінського. На більше не вистачало грошей. Хороше пиво варили в містечку. Поряд із заводом чеха Кейліха ві­дкрили ще один – товариства Тайферта, Альбрехта і Вільмана.

На січень 1911 року коростишівська сільська община нараховувала 442 селянських господарства, яким належала 1681 десятина землі. Але роз­ділена вона була нерівномір­но: 55 сімей мали лише по 0,26 десятини, 134 – від од­нієї до трьох, а 27 госпо­дарств володіли 337 десяти­нами. Так само нерівномірно розподілялась й робоча худоба, якої було 432 голови та 382 ко­рови, 60 селянських сімей її не мали зовсім.

Через безземелля та неве­ликі врожаї чимало селян на­ймалися на місцеві підприєм­ства та на різні роботи в має­ток князя Горчакова, вступа­ли до каменотесних артілей, займались ремісництвом. Тому більшість їх належала до робітників, хоча офіційно вва­жалась селянами,

Багато коростишівців виїж­джали до різних міст Російсь­кої Імперії на заробітки. Так у 1911-ім група наших молодих каменотесів подалась на Да­лекий Схід будувати мости через Амур та його притоки. Серед цих заробітчан були І Калістрат Гелевей та Зіновій Демченко, ін. Заробітки вихо­дили непогані, тож коростишівці працювали в Сибіру до по­чатку першої світової війни.

Скажімо, Зіновій Демчен­ко, надбавши там достатньо грошей та вдало одружившись на багатій вдові, відкрив у Ір­кутську свою будівельну фір­му. Йому належали десятки житлових будинків у самому місті, кар'єри і цехи з виготовлення будматеріалів на його околицях: Наш земляк отриму­вав на Далекому Сході досить значні будівельні підряди і став одним із найбагатших людей Ір­кутська. Але для того, щоб осво­їти курс так необхідно? в будіве­льній справі математики, мало­письменному коростишівському хлопцеві довелось наймати вчи­телів. Після смерті Зіновія на його могилі в Ір­кутську рік горіла лампада пам'яті й скорботи. Звичайно, добробут селян залежав не тільки від їх праці, площі землі, а й від примх по­годи, кількості худоби та робо­чих рук. Не маючи змоги обро­бити свою землю, деякі селяни здавали II в оренду, або найма­ли сезонних працівників,, При цьому траплялось й таке, Прокіп Бабич тримав гарних волів І декілька наймитів. Один Із них доглядав господарську худобу. Одного разу він, зморений, за­снув на випасі. Воли забрели на землі князя Горчакова І нароби­ли там великої шкоди, Князів­ський лановий, побачивши таке неподобство, загнав худобу на ферму Горчакова. Коли про це дізнався Прокіп Бабич, то йшов до князя дуже схвильованим: за збитки могли забрати волів, або ж змусити платити штраф. До­рогою він безперервно бурмо­тів під ніс: «Як із пана – пан, то випустить воли, як Із хама – пан, то не випустить...» Вікна в князівському будинку були відкри­ті, і Горчаков, сидячи біля одно­го з них, почув ці слова. Коли ж Прокіп, уклонившись, почав благати віддати йому воли, то, на свій переляк, почув наказ князя повторити свою «лічилку».

Бабич змушений був це зроби­ти, що викликало гомеричний сміх князя, Він віддав Прокопо­ві воли навіть без штрафу, Та­кий широкий жест Горчаков міг собі дозволити, адже йому на­лежали 10 тисяч десятин лісу та 7 тисяч – орної землі. Селянські родини були роз­кидані по всьому Коростишеву, в центрі та побіля нього прожи­вали сім'ї Мартинюків, Тарасюків, Мельниченків, Шуренків, Вацьківських, Шиманських, Сладкевичів, Тишкевичів, Назаренків, Бондаренків, Токменків, Усевичів, На північ від центру – Марченків, Семенківських, Задніп­рянців, МІхненкІв, Коренівських, Харченків. За Левчою – Котрубенків, ЗІнчуків, Путят, Токових, Сивоконенків, Ковальчуків, Бо­ндарів, Третяків. Ще далі – Шкляруків, Музик. Понад Тете­ревом, біля паперової фабрики й віддалік, жили Медведські, Масловці, Дригальчуки, Собіпани, Недільки, Кучики, Вовченки, Лантвойти, Іскри, Гарбари, Петлики, СлівінськІ, Онищенки, Войтенки, Кушніри, Чиколаї. На Кучанці, за семінарією, мешка­ли великі родини Березняків і Головнів, на семінарській вулиці й далі, на Радомишльсько­му шляху, – Проценків, Панченків, Русецьких. У південній частині Коростишева, за Києво-Брестським шосе, прожива­ли сім'ї Войналовичів, Ковалевських, Давидовських, Собецьких, Гелевеїв, на Кудрявці – Демченків, Гаврилюків, Баби­чів, Новиків, Гоцьких, Куликів, Райчуків, Лавруків, Шафаренків, Горобчуків, Білобровців, Старовойтенків, Бубонів, Буря­чків, Сухенків, Придибайл, Па­ламарчуків, НІколайчуків. На Вовчках-Заріччі проживали Бойки, Буласи, Маргульці, Михайловські, Романюки, Кочеровські, Савченки, Жиляєви, Мельники,

Звичайно, всі родини коростишівської селянської общи­ни важко перерахувати. Особ­ливістю Коростишева та й Ін­ших таких невеликих населе­них пунктів було те, що крім офіційного прізвища більшість сімей мала ще й вуличні, яки­ми їх, зазвичай, і називали.

Що стосується родин коростишівської інтелігенції і чино­вництва, то вони, в основному направлені звідкілясь у волосне містечко, довго в ньому неї зат­римувались, переїжджаючи в більші міста. І все ж деякі сім'ї (Будиловських, Екземплярських, Яроцьких, Шишкіних) залишились в пам'яті коростишівців.

Окремо слід виділити керівну обслугу маєт­ку князя Горчакова. Це в першу чергу, керуючий маєтком Дятлов, бухгалтер Матюшенко, ка­сир Крамаренко, а також Доленківський, Ястремський, Недільчук. Жили вони неподалік маєт­ку, або на Заріччі, одразу за мостом. У Дятлова було до де­сятка прислуги, касир Крамаре­нко мав четверо – кухаря, кучера, садівника і хатню робітницю. У кожного з них, як і в деяких багатших коростишівських чиновників, було по кілька буди­нків. В одному проживали гос­подарі, решту здавали відпочи­вальникам, які приїжджали лі­куватись в містечко. Більше п'я­ти помешкань для таких цілей на Вовчках-Заріччі мав пан На­гурний. Це давало йому непо­гані прибутки. До більш забез­печених людей Коростишева також належали викладачі учительської семінарії, які отримува­ли в рік (залежно від рівня освіти та чину) від 600 до 1200 карбован­ців. Тому кожен Із них міг дозво­лити собі тримати екіпаж Із куче­ром та кухаря, чи хатню робітни­цю. На жаль, їх також не задово­льняло провінційне містечко і вони покидали Коростишів. Так вчини­ли й автор книги «Клімат Коростише­ва» М. П. Кудрицький та учитель сло­весності (майбутній академік) В. І. Пічета, 1914 року в Коростишеві пра­цювали двокласне училище при вчительській семінарії з 5-рІчним терміном навчання, дві церковно-приходські школи, в яких навчалось майже 300 дітей православного ві­росповідання. Одна школа була при богородицькій церкві, друга – при Свято-Троїцькій. Зокрема, цю школу (нині на її місці ЗШ №3) відкрито в 1864-ім, а в 1900-ім було збудовано шкільне приміщення. 1915 року в школі навчався 71 учень: 42 хлопчики та 29 дівчаток. Вчила їх Зінаїда Василівна Демидовська, за що отримувала щороку з державної казни 360 карбован­ців. Завідував школою та вчив ді­тей Закону Божого священик Ва­леріан Вишневський (йому плати­ли в рік 30 карбованців). Крім того 120 карбованців на школу виділя­ла волосна сільська громада.

Роль священика в церковно-приходській школі була значною, Саме від того, яку характеристику від давав, залежало рішення, хто може продовжувати навчання в учи­тельській чи духовній семінарії, а хто ні.

При восьми єврейських сина­гогах працювали початкові релігі­йні школи.

Неподалік костьолу була поль­ська школа, де викладали сестри Ванда і Аліна Зубовські. Коростишівські протестанти, в основному німці і чехи, навчались в кірсі.

На 1913 рік у містечку діяли дві лікарні, де працювало 5 лікарів, З фельдшери та 2 акушерки. Були та­кож аптека, 5 аптечних магазинчи­ків. Але лікарі в Коростишеві теж довго не затримувались. За виня­тком медика єврейської лікарні Курісіса, якому допомагала дочка (коростишівці знали її за прізвищем чоловіка – Зельцман) та фельдше­ра Олексія Захаровича Шишкіна. Він жив навпроти учительської семінарії і лікував не тільки семіна­ристів, а й більшість коростишівців. У містечку його дуже пова­жали, і боялись, бо мав крутий характер, не терпів жодних запе­речень. Свого часу він закінчив Київську військово-фельдшерську школу.

1911 року в Коростишеві уро­чисто відзначали 50-річчя рефо­рми, яка скасувала кріпосне пра­во. На добровільні пожертвуван­ня селян мирової дільниці Коростишівської волості було спо­руджено перший у місті пам'ят­ник – імператору Олександру II. Під час його відкриття з промо­вами виступили волосні старши­на Березняк, староста Устим Му­зика та старший писар Путято.

Болісною і тужною була розповідь Дятлова про загибель його меншої, трирічної доньки. Дівчинка в супроводі нянечки гуляла неподалік будинку, коло скали «Фелінськрго». Нянечка заговорилась з рибалкою і не помітила, як дитя забралось на вершечок скелі. Сталось непоп­равне: дівчинка послизнулась і впала з висоти на каміння. Від тяжких травм дитина померла. Для увічнення її пам'яті батько попросив одного з каменотесів вибити на бічному камені скелі «Фелінського» ім'я донечки. Ві­дтоді дехто почав називати це місце «Олечкиним каменем», або скеля «Ольги».

Неподалік, дещо південніше, – скеля «Марія», названа так на честь дочки управителя Коростишівського маєтку ще за гра­фів Густава та його сина Кароля Олізарів.

Молода вродлива дівчина любила кінні верхові прогулянки дорогою над Тетеревом до Киричанки. Саме під час однієї з таких прогулянок італійські майстри-каменотеси почали зривні роботи. Злякавшись раптового вибуху, кінь рвучко поніс наїздницю. Не втримавшись, дівчи­на упала на виступ скали і заги­нула. Опечалений батько наказав вибити на брилі слова «Скала Марії».

На початку нинішнього сто­ліття про цю скелю було скла­дено дві легенди. В одній з них йшлось про важкі для польсько­го королівства 90-ті роки XVIII століття, коли сусідні держави вирішили розчленувати ослаблену Польщу. Слабовольний ко­роль нічого не міг вдіяти. Тоді найбільш впливові магнати Речі Посполитої – старий князь ли­товський Радзивіл і найбагатший та найавторитетніший представник сейму Пилип Олізар ви­рішили врятувати державу від ро­зпаду і посадити на трон сина Радзивіла. Щоб союз був міцнішим, магнати домовились одружити Радзивіла-молодшого з 17-річною дочкою Олізара красунею Ядвігою. Незабаром свати з нареченим прибули з далекої Литви до Коростишева. Молодий пихатий Радзивіл із першо­го погляду не сподобався Ядвізі ні зовнішністю, ні впертим, зарозу­мілим характером. Спроба дівчи­ни переконати батька відкласти весілля нічого не дала. Рішення Олізара було незмінним: негайно виїжджати з паничем у столицю Литви – місто Вільно.

Надвечір перед від'їздом Ядвіга попросила в батька дозволу в супроводі матері попрощатись з рідним лісом, скелями над Тете­ревом, пахучими прибережними луками. Довго ходили мати з доч­кою, ніжно обнявшись над бере­гом річки. Вже й вечір настав, по­тягнувся туман, вкриваючи все до­вкруж. Але найбільше вкривали очі сльози відчаю і розпуки. Не бача­чи нічого поперед себе, від однієї гадки про майбутню розлуку мати з дочкою кинулись зі скелі в гли­бокі води Тетерева. Через кілька днів їх тіла витягнули сітками ри­балки. Вони й після смерті обій­мали одна одну.

Оплакавши утоплениць, Олізар наказав поховати їх між двох скель. Одну з них у пам'ять про дружину він назвав «Марія», другу – «Ядвіга», на честь доньки. Олізар бачив, що розчленування Польщі, не уник­нути. Тож його основні маєтки ві­дійдуть під владу Російської імпе­рії і, можливо, будуть конфісковані. Граф зібрав усі свої величезні скарби і заховав їх у підземній залі під Коростишевом. Ходи до неї наказав затопити водою.

У 1901 році, повіривши цій ле­генді, Микола Яроцький разом із одним з родичів Олізара намага­лись розкопати підземні ходи і знайти скарб. Але переконались, що без значних ре­сурсів та плану під­земель відшукати його неможливо.

Звичайно, легенда в декотрих моментах не відповідає дійсності. Адже дочка і дружина Пилипа Олі­зара мали зовсім інші імена. Крім того, поряд із ім'ям «Ядвіга» на скелі лати­ною, вибито й дату – 1849 рік. Саме десь в цей період Кароль Олізар од­ружився на пані Ядвізі. Найві­рогідніше, що саме їй прис­вячено цей на­пис на скелі.

Інша ж леге­нда (більш по­ширена серед коростишівців) розповідає про палку любов па­нської дочки, красуні Марії та місцевого парубка-кріпака. За­кохані часто та­ємно зустріча­лись на одній зі скель над Тете­ревом. Дізнав­шись, про це, пан наказав ві­дшмагати юна­ка батогами і відправити в рекрути – на 25-річну військову службу. Не витримавши розлуки з коханим, Марія кинулась зі ске­лі в Тетерів.

Але й цією оповіддю легенди про наші скелі не завершуються. В кінці 30-х років у Коростишеві склали ще одну легенду про скалу «Марія». Цю історію знали лише жителі Заріччя та частково Кудрявця.

У 1938 році, коли по країні проводились сталінські репресії, було заарештовано і одного із слуг князя Горчакова, який, не витримавши тортур, вимислив (а чи правду сказав?), що в скалі «Марія» є підземелля, де князь, виїжджаючи з Коростишева у 1918-ім, заховав значне багат­ство, яке не міг забрати із со­бою, бо боявся бути пограбо­ваним у дорозі в ті часи анархії. Вірний слуга їх добре замуру­вав, замаскував і залишився для нагляду. І тільки страшний біль та бажання зберегти своє жит­тя примусили його зізнатися...

Одного літнього дня 1938 року район двох скель – «Ма­рії» та «Ядвіги» – було оточено військовою частиною. Хлопчакам-пастушкам, які пасли там худобу, було наказано забира­тись геть, а через деякий час над річкою прогуркотіли вибухи. Коли солдати поїхали, хлопці по­вернулись на те місце і побачи­ли кілька воронок від вибухів. Самої ж брили з написом «Ма­рія» на місці не було. Брила на сусідній скелі з написом «Ядвіга 1849» впала на бік, остання літера в імені була відбита.

По Заріччю пішла чутка, що в скелі були знайдені великі ска­рби світлійшого князя Горчако­ва.

Так воно чи ні? – про це ні­хто ніде не повідомляв у ті стра­шні роки. Та ніхто нікого й не питав, для чого і чому в районі двох скель над Тетеревом прово­дились вибухові роботи. З часом тільки окремі корінні зарічанці та жителі Кудрявця знали точне міс­цезнаходження скелі «Марія».

Вже у 70-ті роки 20-го століття після ознайомлення з мемуарами графа Густава Олізара ок­ремі краєзнавці ви­сунули версію, що скелю було на­звано на честь Марії Раєвської-Волконської, в котру був закоханий Густав Олізар.

Легенди і розповіді лише про одну скелю свідчать про багатство історії рідного краю, про романти­чність людей, котрі тут жили і котрі з непримітного сірого гранітного валуна, що стоїть над Тетеревом, могли зробити місце поклоніння... Можливо, саме йому доземно вклонялися наші предки слов'яни-язичники ще до хрещення Русі Во­лодимиром святим, а після прий­няття віри Христової їх місце при­несення жертв – капище – було зруйновано і кинуто у Тетерів біля скелі «Фелінського». Лише один валун з 11-ма священними карба­ми у 20-х роках XIX століття за на­казом графа Олізара було витяг­нуто з води і встановлено в парку. З часом священні карби-символи руйнувались, втрачали чіткість об­рисів, заростали мохом. Георгію Лукомському не вдалося ні зафотографувати, ні замалювати його. А, може, він просто не «давався» цей камінь, який пам'ятає прине­сені йому жертви у вигляді соняч­них короваїв хліба з першого зерна урожаю богу Хорсу, і криваві жертви богу-захисникові слов'ян­ської території Трояну. Невідомий камінь мстить людям і приймає свої жертви за зруйновані скелі, виру­бані дубові гаї і величні сосни та граби... Бо не може сказати лю­дям: «Схаменіться, адже всі ми ча­стки однієї матері-природи, і кожен з нас має свою долю, свою істо­рію!»

...Закінчив­ши роботу в маєтку князя Горчакова і попрощавшись з бать­ками, Георгій Лукомський виру­шив на станцію диліжансів, що належала Фрішману з компань­йонами. На той час це було до­роге задоволення. Місце пер­шого класу до Києва коштувало З карбованці, другого класу – 2, а третього і на козлах з віз­ником – 1 карбованець. Дома­шня ж прислуга отримувала в середньому 3 - 5 карбованців, кваліфікований робітник – 30 - 35 карбованців у місяць. Тому при потребі біднота до Києва чи Житомира йшла переважно пі­шки, ночуючи по дорозі в доб­рих селян. Автомобілі проїжджа­ли трасою дуже рідко, і ті були завантажені військовими ванта­жами. Частіше рухалися карети й екіпажі заможних людей, зап­ряжені трійкою, а то й четвір­кою коней. Однак до них подо­рожніх, зазвичай, не брали.

Ось над таким провінційним красивим і убогим, рідним і ові­яним романтикою Коростишевом сяяло сонце 1914 року. На­ближалася перша світова вій­на...

Насамкінець, хочу згадати усіх тих коростишівців, а саме – І. Г, Райха, М. В. Каленську, М. А. Зінчука, В. М. Демченка, О. М. Демченка, С. А. Гнідовську, Д. А. Паламарчук, М. О. Рубінову, К. В. Сладкевича, О. А. Демченко, Г. У. Миколайчук та ін., спогади яких допомогли мені у написанні цього нарису.

опубліковано
Додати новийПошукRSS
Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі!


 
< Попередня   Наступна >

Авторизація






Забули пароль?
Ще не зареєстровані? Реєстрація

Статистика

Користувачів: 9507
Новин: 233
Посилань: 16
Відвідувачів: 19693052

Хто он-лайн

Зараз на сайті: 8 гостей

Голосування

Які фільми Вам більш всього подобаються?
 

Випадкова картинка

A335AE2C2204-1.jpg

Погода


GISMETEO: Погода по г.Коростышев