М.В. Слівінський

м. Коростишів

«Нічого іншого, тільки любов до України...»

У 1959 році в українсь­кому військовому жур­налі «Вісті братства колишніх вояків української держави», що виходив в Мюнхені, були опубліковані спогади заступника командира першої батареї січових стрільців М. Курака про події 1917-1918 років в Україні. Зокрема, мова йшла і про доб­ровільний перехід до частин січових стрільців, які з 12 лютого 1918 року, перебували в Житомирі, 37 учнів Коростишівської учительської семінарії. Це були молоді хлопці віком 16-18 років з найстаршим поміж них Олександром Пилькевичем, якому на той час ішов 21-й. Олександр мав військове зван­ня і бойовий досвід, бо служив добровольцем в артилерії на фронтах першої світової війни. Саме він зацікавив і привів до лав січових стрільців молодих семінаристів.

Отаман січового війська Коновалець направив добро­вольців до артилерійської ба­тареї сотника Дашкевича. До уваги було взято й те, як пише М. Курак, «що нічого іншого, тільки любов до України, мо­лодечий запал і щирий патріо­тизм, вирвали тих молодих хлопців зі шкільної лави та за­вели в ряди січових стрільців. Ці семінаристи були великими ідеалістами і вони нічим не різнились від тих добровольців зі студентського куреня, які за декілька тижнів перед тим зна­йшли свою смерть на засніже­них полях Крут».

Хлопцям довелося нелегко, адже артилерійська служба потребувала знань, відповідальності, взаєморозу­міння та сили, якої не у всіх се­мінаристів вистачало. Але, заз­начає автор спогадів, «у них у всіх була добра воля й охота, щоби все пізнати, щоби всього навчитись». Тому слабших було призначено до телефонної служ­би, а міцніших - до гарматної і кінної обслуги.

Юнаки набували теоретич­них і практичних навичок без­посередньо в бойовій обста­новці. Перший бій, в якому взя­ли участь коростишівські семінаристи-артилеристи, відбув­ся за залізничну станцію Коростень і пройшов для них успішно місто було взято, а бата­рея не зазнала людських втрат. Гармати, встановлені на залізнич­них платформах, підтримували наступаючих січових стрільців в бою за станцію Сарни, де були захоплені склади зі значною кількістю військових і матеріаль­них запасів.

Після підписання Брестсько­го миру війська УЦР спільно з німецькими та австрійськими ча­стинами розпочали наступ на Київ. У боях під Ірпенем восьмигарматна батарея Дашкевича знову показала хорошу бойову підготовку і допомогла військам С. Петлюри взяти столицю, за що її вітали під час проведення па­раду військових частин на Софіївській площі.

Перебуваючи в Києві, коростишівські семінаристи поряд з по­дальшими військовими заняттями активно проводили культурно-ос­вітню роботу. Артилеристами було організовано бібліотеку, хор, дра­матичний гурток, а згодом і заняття народного "університету, де з допо­відями виступали військові стар­шини та наукові фахівці зі столиці. Часто влаштовувались екскурсії до музеїв та пам'ятних місць Киє­ва, відвідання театру.

Всіх коростишівських семі­наристів було направлено на спеціальні курси, де готували підстаршин та старшин для ук­раїнської армії.

Після того, як у кінці квітня 1918 року за підтримки німець­ких військ було передано владу. П. Скоропадському, січові стрільці відмовились від служби гетьману. Старшина артиле­ристів Дашкевич з трудом пере­конав семінаристів повернутись до Коростишева і продовжити навчання, бо їх знання і праця ще знадобляться Україні. Вони залишили Київ за умови, що на перший поклик повернуться для подальшої боротьби. У війську залишився лише найстарший з-поміж них О. Пилькевич, який до вересня 1918 року служив у складі 1-го Запорізького легко-гарматного полку, а у вересні пе­ребрався до Білої Церкви, де почав формуватись окремий загін січових стрільців.

Про подальшу долю коростишівських семінаристів-артилеристів через відсутність їх прізвищ писати щось конкрет­ніше сьогодні неможливо. Прослідкувати вдалось лише окремі епізоди з життя О. Пилькевича. Зокрема, на початку грудня 1918 року Радомишльський по­вітовий ревком призначив його комендантом Коростишева. Відомо також, що на початку січня 1919-го відбулися його за­ручини з Настею Нацевич.

Зі спогадів К. В. Гелевея ви­пливає, що комендантська сотня дотримувалась позиції нейтра­літету під час боїв коростишівських вільних козаків як з бра­тами Соколовськіми 2-4 січня 1919 року, так і з січовими стрільцями, присланими з Жи­томира 13 лютого того ж року. А ще прізвище Пилькевнча, як завідувача відділу народної осві­ти, згадується в 1920-21 р.р. у документах того періоду. Але стверджувати, що це саме той Олександр - хорунжий артиле­рійської батареї січових стрільців не берусь, адже ні імені, ні ініціалів не зафіксовано.

Зі спогадів студента початку 20-х років О. Т. Казиміра дізнає­мося, що на вищих педагогіч­них курсах (так з 1919 року на­зивалась учительська семінарія) навчались хлопці, які починали ще до переломних подій 1917-1920 р.р. «Були вони фізично розвинені, мали задовільну на­вчальну підготовку, але, як пише Казимір, – політично не освічені, плутались у питаннях радянської національної по­літики». Саме ці хлопці на за­няття разом із книжками бра­ли і зброю, що могла помісти­тись в їх кишенях.

Зі спогадів ми дізнаємось і про арешт відразу більше 20 сту­дентів з відправкою їх до Радо­мишльської тюрми. Намагання з боку директора Ласкіна захис­тити своїх вихованців призве­ли до його звільнення з посади за нібито слабку ідейно-виховну роботу серед курсантів.

Чи були серед заарештованих в 1921 році семінаристи-артилеристи першої батареї січових стрільців, – стверджувати важ­ко, але те, що в стінах Коростишівської учительської семінарії, (як би вона потім не називалась), виховано не одне покоління пат­ріотів України, - беззаперечно.