Написав Administrator
|
24.10.2015 |
М.В. Слівінський
м. Коростишів
Коростишів
у 1918-1919 роках
Рік
1918-й не приніс Коростишеву довгоочікуваного спокою. Постійна
боротьба за владу між різними партіями і політичними
угрупованнями в Україні від політичної переходила до збройної,
що викликало нестабільність і соціальну напругу в містах і селах. У
неділю люди, збираючись біля церкви, згадували спокійне,
благополучне життя при царю-батюшці. Чоловіки вступали в
бурхливі суперечки щодо панської землі, пропонуючи кожен свій план
щодо її розподілу. Жінки, перешіптуючись, обговорювали, як то
воно буде, коли до влади прийдуть більшовики і введуть комунію,
де все буде спільне, в тому числі й вони.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
24.10.2015 |
ДІВЧИНА
З КУДРЯВЦЯ
1917
рік розбурхав тихий, провінційний Коростишів. У квітні населення
вийшло на маніфестацію в підтримку революційних подій у країні.
Після емоційних і запальних виступів ораторів, які
закликали громадян підтримати демократію й знищити все
старорежимне, натовп із революційними піснями вирушив до
єдиного в містечку пам'ятника імператорові Олександру II і
зруйнував його.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
24.10.2015 |
М.В. Слівінський
м. Коростишів
Коростишів
у 1905-1912 роках
Неспокійними
були для Коростишева 1905-1907 роки. 14 лютого 1905-го спалахнув
страйк на сірниковій фабриці. З 92 робітників, що працювали тут,
до акції протесту приєднались 30. Учасники страйку вимагали
збільшення зарплати і скорочення робочого дня. Але власники
підприємства відхилили вимоги трудящих. 2 квітня 1905 року
група ремісників-кравців майстерні Островського почала вимагати
від нього збільшення заробітної плати, зменшення робочого
дня і поліпшення умов праці. У випадку відмови люди
погрожували зруйнувати майстерню. Поліція намагалася
втихомирити єврейську молодь, але та почала стріляти з
револьверів, щоправда, понад головами. Сміливими діями
поліцейських були затримані організатори виступу Янкель Шлемов і
Янкель-Бенев Морози, інших розігнали. Наступного дня було
заарештовано М. М. Рабіновича, Г. Л. Лур'є та Д. Б. Столинського і
засуджено до 1 року й 3 місяців ув'язнення.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
24.10.2015 |
М.В. Слівінський
м. Коростишів
КОРОСТИШІВ І КОРОСТИШІВЦІ НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ
Зі
сторони Києва по Брест-Литовському шосе до Коростишева під'їжджає
екіпаж, запряжений трійкою коней. На пагорбі неподалік від мосту
через Тетерів дорогу перегороджував шлагбаум, 3 невеличкої
сторожки, вифарбуваної біло-чорними смугами з боків та
яскраво-зелено зверху, вийшов статечний охоронець і, взявши
з візника гроші за проїзд, пильно придивися до одного з
пасажирів.
–
Доброго дня, пане Лукомський,
– промовив до нього. – Давненько у нас не бували.
–
Так, – відповів молодий
чоловік, не виходячи з карети. – Нарешті, приїхали.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
24.10.2015 |
М.В. Слівінський
м. Коростишів
Він
голосував за незалежність України ще у 1918-ім
Саватій Іванович Березняк
народився 18 вересня 1884-го в Коростишеві у небагатій
селянській сім'ї. 1895 року закінчив однокласну народну школу при
Коростишівській учительській семінарії, а в 1904-ім й саму
семінарію. З 1902 року молодий семінарист стає учасником
нелегальної групи партії соціалістів-революціонерів, а згодом й
очолює її.
У 1904-1910
р.р. С. І. Березняк вчителює в ряді шкіл Грузії. В 1911-ім –
1915-ім навчається в Київському комерційному інституті й
активно працює в Українській студентській громаді, а в
1913-ім обирається головою її правління.
По
закінченні навчання в 1915-ім Саватію Івановичу було присвоєно звання
кандидата економічних наук. В кінці того ж року С. І. Березняка
мобілізують в діючу армію і направляють на Південно-Західний
фронт. У квітні 1917-го від військової громади міста Кременця
обирають до складу Української Центральної Ради. Саватій
Березняк бере активну участь в роботі УЦР і Малої ради. Він —
учасник трьох Всеукраїнських військових з'їздів, на другому був
обраний головою Всеукраїнської ради військових депутатів. 11
січня 1918-го на засіданні Малої ради Саватій віддав свій голос
за прийняття ІV-го
Універсалу – про незалежність України. На У з'їзді партії
соціалістів-революціонерів, до фракції якої він належав в УЦР, С. І.
Березняка було обрано членом Центрального Комітету. В 1917-1918 р.р.
він активно співпрацював з такими діячами Центральної Ради, як
Михайло Грушевський, Симон Петлюра та ін. У 1918-1920 р.р.
Саватій Березняк працював у видавничому товаристві
«Криниця», з 30 червня 1920-го — в Київській
філії всеукраїнського видавництва ВУ ЦВК «Всевидат». 19
жовтня 1920 року С. І. Березняка було заарештовано особливим
відділом ВЧК за так званою «справою членів ЦК Української
партії соціалістів-революціонерів». Але 23 жовтня 1920 року,
завдяки клопотанням таких впливових на той час в Україні
політичних і громадських діячів, як Є. Григорук, С. Пилипенко,
М. Любченко та ін., Саватія звільнили з-під арешту на поруки. Вдруге
нашого видатного земляка заарештовують 9 листопада 1920 року і
перевозять до Харкова. .Тут слідчий у справі пропонує
застосувати щодо діячів УЦР (у тому числі й до члена ЦК УПСР
С.Березняка) вищу міру покарання. Але до суду він не дожив: 28 січня
1921 року помер у в'язниці. Рідний брат Саватія, Микола, їздив з
Коростишева забрати речі померлого. Місце його поховання вказано
не було.
Після суду
в «справі членів ЦК УПСР», який відбувся 22-29 травня
1921-го в. Києві, закордонна делегація УПСР прийняла спеціальну
постанову, в якій пом'янула й Саватія Івановича Березняка.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
24.10.2015 |
М.В. Слівінський
м. Коростишів
Спогади К.В.Гелевея про
події 1918-1920 років в Коростишеві, Радомисльському повіті, на
Житомирщині.
Калістрат Васильович Гелевей.
Його прізвище в 20-30-ті роки носили піонерські загони, комсомольські
клуби, а після смерті було названо одну з вулиць Коростишева.
Він
народився 24 грудня 1884 року в Коростишеві в селянській сім'ї. З
восьми до одинадцяти років навчався в місцевій міністерській школі, а
з дванадцяти років працював на сірниковій та суконній фабриках
містечка. З 1903 по осінь 1906 працював в господарстві батька.
В 1903 році
був залучений до. вивчення політичної літератури, а з весни 1904 року
очолює невелику групу соціалістів-революціонерів Коростишева. В 1905
році приймає активну участь в Першотравневій демонстрації в містечку,
пропагує революційні ідеї серед каменотесів сільського населення, а
також поширює нелегальну літературу, яка надходила з Житомира. В
жовтні 1905 року був затриманий за організацію політичного мітингу в
Коростишеві та напад на поліцейську дільницю з метою визволення
соціаліста-революціонера з Житомира Прджецького і засуджений до семи
місяців тюрми. Восени 1906 року К.В.Гелевея призивають в армію, де
він проходить службу в 27-му Піхотинському Вітебському полку. Після
демобілізації в 1908 році повернувся до Коростишева і почав працювати
каменотесом на місцевому кар'єрі та продовжував займатись політичною
пропагандою, В 1911 році був вдруге заарештований за розповсюдження
нелегальної літератури і прокламацій і знову відбував свій строк в
Радомисльській тюрмі. З 1912 по 1914 рік працював каменотесом на
Далекому Сході.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
18.08.2011 |
Петро Олексійович Римар (*31 березня 1939 року, с. Березівка (нині — с. Садове), Коростишівського району, Житомирської області — 9 листопада 2010 року, м. Київ), український архітектор, член Національної спілки архітекторів України, член International Council on Monuments and Sites (ICOMOS)[1] (Міжнародної ради з питань пам'яток і визначних місць), почесний член Українського національного комітету ICOMOS, член Українського товариства охорони пам'яток історії та культури (УТОПІК). Брав безпосередню участь в організації проектування та створення багатьох пам'ятників і монументів. Серед них пам'ятники Ярославу Мудрому, Михайлу Грушевському, Шолом Алейхему, меморіал працівникам органів внутрішніх справ України, загиблих під час виконання службових обов'язків в місті Києві, Букринський меморіал на Київщині, організовував конкурси зі створення Монументу Незалежності в Києві. Працював над об'ємно-просторивим рішенням Монументу Незалежності.
Останнім часом працював над проектом монумента по увічненню пам'яті видатних діячів української культури (Микола Зеров, Микола Куліш, Лесь Курбас), які зазнали переслідувань і катувань та були страчені у жовтні-листопаді 1937 року в урочищі Сандармох, Карелія.
Значну частину свого життя присв'ятив справі охорони культурної спадщини України.
Працюючи у Міністерстві культури України займався питаннями охорони культурної спадщини України та брав безпосередню участь у створенні історико-культурних заповідників України.
Протягом багатьох років був членом редакційної колегії українського науково-популярного часопису «Пам'ятки України: історія та культура».
Разом з Юрієм Лихим був автором Закону України «Про охорону культурної спадщини»[4]. Завдяки прийняттю цього законодавчого акту стало можливе створення на базі управління культурної спадщини Міністерства культури і мистецтв України окремого центрального органу охорони культурної спадщини - Державної служби з питань національної культурної спадщини. Ця подія піднесла справу охорони культурної спадщини в Україні на якісно новий рівень.
Працюючи завідувачем Музею історичних коштовностей України брав участь у організації і проведенні виставок у Сполучених Штатах Америки, Канаді, Франції, Японії, Німеччині, Фінляндії, країнах Бенілюкс (Бельгія, Нідерланди та Люксембург) з метою пропагування української історії, культури та мистецтва серед світової спільноти.
Під час навчання у школі та служби в армії займався футболом. Грав голкіпером за спортивний клуб армії.
З дитинства захоплювався малюнком і фотографією. Працював у різних техніках: олія, гуаш, акварель, пастель, вугілля, олівець. Залишив після себе чималий творчий доробок.
Похований на Лісовому цвинтарі у Києві. Повна стаття знаходиться за адресою - http://uk.wikipedia.org/wiki/Римар_Петро_Олексійович
|
|
Написав Румянцев
|
20.02.2011 |
Саме цікаве, що Коростишів так і залишався маленьким селищем навіть після жовтневої революції, виконуючи роль поштової станції на Київському тракті, фрагменти якої збереглися в місті й донині: місцевий автовокзал, наприклад. Хоча вже на початку ХХ століття не тільки в Росії, але й у всій Європі, зажили слави коростишівські граніти. Майже всі надгробні пам'ятники, які встановлювали заможні люди своїм покійним родичам у Житомирі (на Російському, на католицькому цвинтарях), та й у Києві, виготовлялися саме з коростишівського граніту. Однак цей факт на потужний промисловий розвиток населеного пункту аж ніяк не впливав. Заговорили про Коростишів в повний голос тільки після смерті Леніна, в 1924 році, оскільки ленінський Мавзолей був споруджений знов-таки з коростишівського граніту й цей факт послужив селищу чудовою рекламою. Тоді радянський уряд догадався почати вивчати питання використання коростишівського "кам'яного золота" не тільки у вітчизняній промисловості, але й для продажу на Захід - за валюту, зрозуміло. У містечку з'явилися майстерні по обробці каменю, навколо Коростишева стали в безлічі виникати артілі по видобутку граніту. Однак дійсний ріст Коростишева як міської одиниці - із приростом населення й збільшенням території - почався в середині 30-х років минулого століття. І відбувалося це далеко не найкращим способом... zhitomir.cv.ua
|
|
Написав Administrator
|
12.02.2011 |
Управляючий маєтком Дятлов, людина енергійна й добрий знавець-економіки Коростишева, в розмові з Лукомським скаржився, що все ж Костянтин Олександрович Горчаков міг би значно збільшити свої доходи, якби вкладав їх у розвиток промисловості. Свідчення тому – прибутки від нової винокурні, яка стала працювати в містечку 1913 року, а також кар'єру, де нараховувалось майже 100 робітників. Він же (Горчаков, – авт.) землю і ліс в основному здає в оренду. Багато грошей витрачається на закордонні поїздки, які тривають по півроку й більше, на різні благодійні заходи та особисті примхи. Так, у конюшні поставили великі дорогі дзеркала, щоб у них можна було бачити себе на коні. Князь оздобив їх мозаїкою та різьбою по дереву. А нещодавно, каже Дятлов, купив п'ять мисливських собак, кожна ціною в доброго коня. Вже б краще будували ставки для розведення риби, хоч їх і так лиш по Левчі є три. Але це ж хоч якась користь. Що не кажіть, а на мисливство і рибальство князь грошей не шкодував. Дятлов навів деякі приклади. Скажімо, коли господар паперової фабрики Хаім Воловник після третьої тут великої пожежі 1885 року, яка завдала йому збитків на 50 тисяч карбованців, не тільки не склав рук, а й знову відбудував приміщення. Поставив нову папероробну машину фірми «Гаумбольд» і дві парові машини потужністю 120 і 25 кінських сил. У 1896 р. Воловник уже виробляв до сорока пудів паперу на добу. 1901 року тут встановили два філігренних верстати та бобінорізку, а в 1911-ім – дизель потужністю 200 кінських сил. Це дало змогу значно збільшити продуктивність праці. На фабриці працювало близько 100 чоловік, серед яких було чимало досвідчених майстрів. Та все ж, коли перейшли на випуск філігранного паперу, то з Польщі було найнято старшого рольщика Середу і бобінорізальника Смоловського, а в Австрії – філігранника Бештера. їх забезпечили фабричними будинками з опаленням та електроосвітленням. Зарплату іноземні робітники отримували вдвічі більшу, ніж місцеві майстри. Та й на цьому Воловник не зупинився, а налагодив випуск цигарок. Недарма йому тоді присвоїли звання «Почесного потомственного громадянина Коростишева». Не відстає від нього і власниця парової сірникової фабрики «Прогрес» Ольга Трохимівна Селецька. Останнім часом було налагоджено конвейєрне виробництво, механізовано більшість процесів. 85 робітників щороку випускали 20 тисяч ящиків сірників на загальну суму 43 тисячі карбованців. За високу якість коростишівські «безопасные шведские спички» отримали чотири медалі на різних виставках. Мадам Селецька розширила виробництво і заклала новий цех на Вовчках. А наші власники-сукнярі? На середину XIX століття в Коростишеві було 16 мануфактур, де вони працювали зі своїми сім'ями, наймаючи 5-10 чоловік на підмогу. Тоді на суконних фабриках Фуксмана, Трахтенберга, Енде, Гінца, братів Лабрадорних і Арнольда працювало 20-30 чоловік, Городецького – 12, а в Гросса, Бертліха, Фішмана – 5-10 робітників. Звичайно, якість сукна поліпшилась, але не настільки, щоб прославити його господарів. А от коростишівських каменотесів знали не тільки в Україні, але й на неосяжних просторах всієї Російської імперії. Та й попит на їх продукцію зріс. Кар'єри були розкидані в лісах від Киричанки до Городського. Найбільші з них належали князю Горчакову, де працювало 100 каменотесів та Товариству селян Коростишева, яке нараховувало понад 100 чоловік. Крім того каменотесними майстернями володіли Берко Букштейн (85 чоловік), невеликими – італійці Ріццолатті, ПІкаліотті, Заппа, німець Валлє, єврей Фастовський. Товариство селян Коростишева орендувало в князя каменоломню і в свою чергу поділялось на невеликі артілі (в середньому по 3-5 чоловік). Вони виготовляли на продаж із кам'яної брили надмогильні плити, пам'ятники, східці та ін. Організували товариство брата Паламарчуки, Михайло Вовк, Антон Білобровець та Адам Войналович. Праця була суто ручною, потребувала як фізичної сили, так і вмілих рук. Того й іншого коростишівцям не бракувало, і їх стали запрошувати на заробітки в Київ, Москву, Петербург, Варшаву та інші міста. Певні проблеми виникли з відкриттям нового винокурного заводу. Закладений у верхів'ях річечки Левчі, яка протікала біля стін учительської семінарії, він би не тільки забруднював чисту проточну воду, але й поширював на все довкілля своєрідний запах. Знаючи про це, вчителі на чолі з директором подали прохання до волості проти будівництва заводу. Коли ж це не допомогло, організували акцію протесту, в якій взяли участь й семінаристи. На розмову з ними було направлено всіх стражів порядку Коростишева – пристава Череванського, старшину Тарасуна, урядників Павленка і Риковського та стражників Гордієнка й Пивоваренка. Пристав одразу ж накинувся на семінаристів з погрозами за постійні бійки через дівчат із хлопцями з «Вовчків» та «Кудрявця». Без них не минало жодне весілля. де поводили вони себе не з кращого боку. Пристав дорікнув учителям, щоб вони краще пильнували за своїми учнями, які неохоче ходять на ранкові та вечірні молитви до семінарської церкви. А тут, бачте, всі, як один, з'явились. Після крикливо-емоційного Череванського слово взяв старшина Тарасун, котрий протяжно й розмірено почав пояснювати, що семінаристи не розуміють користі від винокурного заводу. Аргументи були «вагомими»: недалеко доведеться ходити за горілкою. Та й подихати ввечері з годинку запахом бражки не завадить. Я б і сам, переконував семінаристів старшина, із задоволенням жив на березі такої річечки. Після подібних промов вчителі й учні зрозуміли, що справа їх програна. І навіть позов голові волосного суду Подоляці передумали подавати. Отож винокурний завод у Коростишеві таки відкрили. У 1913-ім. Щорічно він давав спирту на 1,5 мільйона карбованців, і був одним із найприбутковіших у містечку. Значна частина населення Коростишева займалася ремісництвом. Лише шевців і кравців було понад 100 та майже 40 мулярів-пічників. Свої послуги і товари пропонували більше 17 кузень. Тільки на невеликім відрізкові від Києво-Брестського шосе до вчительської семінарії їх нараховувалось чотири. Належали вони здебільшого євреям. Хоча тримали кузні й деякі українці. Зокрема навпроти семінарії стояла кузня Ігната Міхненка. Це був добрий і до роботи беручкий чоловік, але, на його біду, неподалік знаходилась корчма, де щодня продавали свіже пиво з раками. Від такої спокуси Міхненко не міг відмовитись. А до пива ще й гранчак горілки любив. Тоді вже не до роботи. Незабаром Ігнат віддав кузню в оренду Мойші Берковичу й став у нього молотобійцем. Справи пішли на лад. Беркович заробляв-таки непогану копійку на людному місці. Але найбільше задоволена була дружина Міхненка, адже Мойша регулярно приносив їй орендну плату. Власниками олійниць були Мойсей Сатановський, Ханін Волошин і Довгоп'ятий. Круподерні мали Бондарук, Вілінський, Кофман, Ржавський, млини – Баст і Смоляр. Зазвичай господарі працювали в своїх майстернях разом із сім'ями та родичами, в окремих випадках наймаючи кілька робітників. Славився Коростишів і своїми столярами та бондарями, яких був не один десяток. А от на будівництво брукованих доріг в містечку волосна влада наймала тільки двох майстрів – Нестора Зінчука та Бенедикта Слівінського. На більше не вистачало грошей. Хороше пиво варили в містечку. Поряд із заводом чеха Кейліха відкрили ще один – товариства Тайферта, Альбрехта і Вільмана.
|
|
Написав Administrator
|
04.01.2011 |
За короткий час Георгій Лукомський подружився з батьком і сином Горчаковими. Від них і дізнався, що не все так просто складається в житті молодого князя. Причина тому – безнадійне кохання до простої коростишівської дівчини з Кудрявця Катерини Райчук. Катерина ще з малих років виділялась не тільки своєю природною красою, але й живим розумом та настирливим характером. Мабуть саме тому батько вирішив віддати її вчитися не до духовно-приходської, а міністерської школи при семінарії. Дівчаток тут було дуже мало. Навчалась Катерина легко, хоча не раз їй доводилось слухати уроки з кутка класу, в який дівчину і спроваджували за неспокійну вдачу. Під час занять вона давала здачі невгамовним хлопчакам, які то сіпали її за косу, то придумували інші фокуси, щоб привернути до себе увагу. Особливо не любила дівчина уроків Закону Божого. Батюшка, який читав цей предмет, за порушення спокою на його уроці ставив учнів у куток на коліна ще й змушував вчити напам'ять якийсь з уривків Біблії. Такий порядок, коли святий отець, не з'ясувавши, як слід, хто правий, а хто винний, карав учнів, викликав у Катерини неприхильність до всіх наступних священиків. З шістнадцяти років дівчина так вражала усіх своєю красою, що чоловіки мимоволі обертали голову в її сторону, коли проходила мимо, а деякі зупинялись і стояли, як вкопані стовпи, дивлячись на юну вродливицю. Та що там місцеві, коли й чужі, проїжджаючи Брест-Литовським шосе на диліжансах, притишували коней і, не дивлячись на репліки жінок, старались не обганяти красуні. Був випадок, коли проїжджа карета зупинилась, і її багатий власник зі словами, що кращої дівчини, хоч об'їздив уже півсвіту, він не бачив, подарував Катерині за цю щасливу мить дуже красиву двометрову шовкову хустину, яка вміщалась в одній жмені. Горда дівчина погодилась прийняти дарунок лише після того, як він додав до нього ще й білу пухову шаль для сестри, щоб та не сердилась. Закоханий світлійший князь часто під'їжджав своєю каретою до хати Райчуків і привозив великий букет найкращих троянд зі свого квітника. Князь був дуже вдячний дівчині за те, що вона їх приймала, хоч Катерина кожного разу казала: «Не приїзжайте, князю, більше. Все одно брати мене за дружину не будете, а в наймички я до вас не піду». Обоє розуміли, що між ними висока стіна традицій, які вони не зможуть зрушити. І коли Горчаков від'їжджав від її оселі, дівчина з сумом кидала йому вслід одну за одною троянди. Сусідські ж хлопчаки миттю їх підбирали, щоб віднести на продаж. Мати після кожного такого приїзду князя бурчала: «Знаю я цих панів: мене ще 14-річну попередній господар Плем'янніков хотів силоміць затягнути до себе в парк, ледве вирвалась». Уже пізніше Лукомський дізнався про те, що князь все-таки одружився на багатій вдові з вдома малолітніми дочками, але, видно, кохання між ними не було. Адже дуже швидко князівська дружина взяла собі в кучери молодого коростишівського хлопця і її жовта карета, запряжена трійкою буланих коней, надовго зникала в місцевому лісі.
|
|
Написав Administrator
|
03.12.2010 |
При вході в маєток архітектора Лукомського уже чекав князівський управляючий пан Дятлов. Він, не поспішаючи, повів гостя парком. Георгій одразу ж примітив ідеальну чистоту та порядок на клумбах і доріжках. Подекуди на них з сапами в руках працювали місцеві дівчата та молодиці. Георгій не втримався, щоб не похвалити старанність жінок. Дятлов погодився з такою оцінкою, але відмітив, що князь платить за роботу більше, ніж хто Інший, а за найменші огріхи, може вигнати без оплати. Та й дівчата дуже люблять ці екзотичні квіти. Без сумніву, парк був гордістю світлійших князів Горчакових, вони перетворили його в справжній витвір мистецтва, використавши сповна багатства місцевого ландшафту й природи: У південній частині маєтку знаходились оранжереї і парники, де під наглядом молодого садівника Михайла Третяка проростали насіння і розсада для квітників. Капітально було відремонтовано верхній будинок маєтку. Перед ним милував око партер, де гармонійно поєднались сірий місцевий камінь й білизна мармуру. Партер прикрашали класичні античні скульптури, а також гранітні стіни з вазами й нішами. У світлі сонця веселково вигравали більші і менші фонтани. Центральний двоповерховий палац знаходився в нижній частині парку. Праворуч від нього в італійському стилі було зроблено рукотворні виступи. Тут камінь обплітали маленькі троянди, вогненні настурції та герань. Каскади квітів опускались доріжками до прозорих озерних вод, де граційно плавала пара лебедів. Багато паркових квітів вражало і зачаровувало. Тут були блакитні, червоні і рожеві гладіолуси, величезні георгини і сотні найрізноманітніших сортів троянд, хризантем, гортензій. Цей чудовий природний килим покривав клумби, обрамляв доріжки, збігаючи по схилах до системи озер та відзеркалюючись в них. У палаці їх вже чекали господарі. Привітавшись і вислухавши захоплені враження гостя від побаченого, одразу ж перейшли до справи. Молодий князь попросив насамперед оглянути окремі будови маєтку і дати рекомендації щодо їх ремонту, а також допомогти внутрішньо оздобити і прикрасити обидва житлові будинки. По-друге, вивчити підземні ходи, прокладені ще за перших Олізарів у першій частині XVII століття. Ці ходи йшли під місцевим костьолом і через парк у різні сторони. Виходи з підземелля знаходили в північній частині Коростишева в районі Троїцької церкви і в південній, де стояла садиба Екземплярських. Але найдовший підземний хід простягався в західний бік через єврейські лавочки базарної площі і доходив до фольварку. Був він не глибоким, тому власники ларків у розширених частинах підземелля поробили собі невеликі склади для товарів. У парку подекуди ці ходи були на значній глибині й до того ж мали глибокі колодязі. Тож через загрозу обвалів їх не використовували. Але в північній частині парку, де підземелля займало значну площу, було вирішено зробити винний погріб, обкласти його керамічною плиткою та прикрасити дерев'яним різьбленням. Під час розмови керуючий маєтком запропонував запросити для робіт місцевих майстрів-мулярів, братів Герша, Арона і Мохеля Райхів, а також старого Єйдельштейна з синами та Шимона Співака, жестянників Герша Лур'є, Еліка Музиканта та Лейбу Боязного, столярів Іцика, Авруна і Чаю Грутманів, ковалів Лазебника, Ушаренка і Савера. Цеглу ж було вирішено закупити на коростишівському заводі у Монаше Старосельського, а керамічну плитку для внутрішнього оздоблення Лукомський порекомендував привезти з Харкова, де її виробляли найбільш якісною і красивою. Зачарований красою маєтку, Георгій, який був не тільки хорошим архітектором, але й художником, попросив намалювати кілька етюдів парку. Отримавши згоду, він із насолодою приступив до роботи.
|
|
Написав Administrator
|
29.11.2010 |
Перш ніж завітати до Горчакових, Георгій вирішив пройтись містечком, оглянути добре знайомі і близькі йому коростишівські вулички. Серед архітектурних споруд виділявся костьол, побудований в середині XVIII століття. Він вражав красою свого фасаду та внутрішнім оздобленням. Але на початку XX століття дещо втратив свою привабливість. В зовнішніх нішах вже не стояли скульптури. Грубими тонами були вифарбувані стіни, а зовнішня покрівля храму поросла травою й навіть невеличкими кущиками. Князі Горчакови розпочали ремонт костьолу, бо польська громада на це достатніх грошей не мала. Але справа рухалась повільно. У центрі містечка стояв дуже красивий дерев'яний будиночок в стилі барокко, але спорудили його, мабуть, в ті ж роки, що й костьол. Будиночок також поступово руйнувався. В українськім стилі була збудована у Коростишеві Богородицька дерев'яна шатрова церква. У місті тоді стояло лише чотири двоповерхових будинки, Центральна частина містечка і прилеглі до неї вулички заселяли в основному єврейські ремісники та торгівці. Тут же розташувалась й базарна площа, де найбільш активно вирувало життя. У торгових лавках Розовського, Барденштейна, Футермана були найрізноманітніші товари від рибальського гачка до сирів і круп, які завозили в основному з Житомира. Ще багатшою була залізна лавка Вернича. Тут можна було придбати вироби місцевих ремісників а також з Києва, Москви, а то й заводів Санкт-Петербурга. В невеличких тихих чайних коростишівці попивали свіже пиво з місцевої пивоварні чеха Кейліха і вважали, що воно не гірше за хвалене радомишльське. Місцева інтелігенція любила посидіти в чайній Маргуліса. Тут грали здебільшого в шахи, читали газети («Киевскую мысль»). Іноді можна було взяти додому книгу з тутешньої бібліотеки. Заставу за це господар не брав, бо добре знав своїх читачів і довіряв їм, хоч цим дехто з коростишівських семінаристів і зловживав, перетримуючи літературу, Крім торгових лавок і чайних, центр містечка обліпили до двох десятків торгових і ремісних будок та будочок з товаром і різними послугами. Працювали кравці Шмілик і Більчик, Морози, Іссак Твескі, Мойша Шлямер шевці: Бергер, Комаровський, Рабінович, фотограф Арон Холоденко, годинникар Мошко Городін. Серед трьох перукарень в центрі містечка виділялась своєю вивіскою голярня Гофштейна. Кострубатими яскравими літерами на ній було написано: «Стріцца, бріцца, завівацца, кров пускацца». На розі базарної площі неподалік пожежної облюбував собі місце сліпий лірник із малолітнім поводирем. Біля нього завжди стояв гурт слухаючи протяжну мелодію. Стара циганка зупиняла молодих дівчат й жінок і пропонувала погадати. Поряд бігало з десяток смаглявих дітей з циганського табору, який стояв на Заріччі. По базару повільно походжав монах із дерев'яним хрестом у руках та шкіряною торбою за плечима, збирав пожертвування на ремонт якогось монастиря. Селяни, котрі прийшли на торг, були зазвичай в постолах і чистому одязі, чим виділялись поміж місцевих безробітних робітників і підмайстрів, які топтали землю босими ногами. Лише одна вулиця, яка йшла від Брест-Литовського шосе до князівського маєтку, була забрукована інші ж після дощів мали дуже непривабливий вигляд. Тож пішоходи здебільшого обминали їх багатьма стежками, що вели в різні кутки Коростишева – на Кудрявець, Кучанець, Низ, Фольварок.
|
|
Написав Administrator
|
18.11.2010 |
Зі сторони Києва по Брест-Литовському шосе до Коростишева під'їжджає екіпаж, запряжений трійкою коней. На пагорбі неподалік від мосту через Тетерів дорогу перегороджував шлагбаум, 3 невеличкої сторожки, вифарбуваної біло-чорними смугами з боків та яскраво-зелено зверху, вийшов статечний охоронець і, взявши з візника гроші за проїзд, пильно придивися до одного з пасажирів. – Доброго дня, пане Лукомський, – промовив до нього. – Давненько у нас не бували. – Так, – відповів молодий чоловік, не виходячи з карети. – Нарешті, приїхали. Чоловік в екіпажі не дуже здивувався тому, що названо його прізвище. Містечко, де він провів свої дитячі роки, та де проживали його батьки, було невеличке, більшість людей знали один одного не тільки в обличчя, але й на Ім'я та прізвище. Екіпаж проїхав повз акуратні купи дрібної щебінки і помічені чорною фарбою штабелі дубового брусся для ремонту дерев'яного настилу мосту. Тихо ніс свої води Тетерів, хлюпотів у кам'яних берегах. А там далі, за острівцями порослими верболозом, шуміла гребля. Ріка не тільки поїла своїми водами прибережні ліси та пахучі лугові трави, а й крутила жорна млинів, промивала восени коноплю і льон місцевих господарів. На прибережному камінні та дерев'яних кладочках жінки прали білизну. Річка і годувала. Місцеві рибалки в глибоких ямах ловили метрових сомів та щук, витягували повні сіті різної риби. Проїхавши ще трохи, екіпажу довелося знову зупинитися перед другим шлагбаумом, який перекривав дорогу із сторони Житомира і стояв неподалік млина. Тут же розташувались постоялий двір, конов'язь біля кам'яно огорожі, чайна та три невеликі торгові лавки. Заїжджими були люди з різних міст Російської Імперії – Петербурга, Москви, Києва, Харкова. В основному відпочивальники. Чимало хто з них не вперше приїжджав до Коростишева, щоб не тільки помилуватись цією «маленькою Швейцарією» України, і й полікуватись місцевими джерельними водами та грязевими ваннами, досхочу надихатись цілющим повітрям дубових і соснових лісів викупатись в чистих водах Тетерева, поніжитись на його теплому піску. Неподалік станції був і будинок старих Лукомських, які дуже гордились своїми синами. Старший після закінчення університету став незаперечним авторитетом в такій специфічній галузі, як геральдика і написав уже не одну книгу з цієї науки. Молодший з Лукомських – Юрій (Георгій) став відомим архітектором. Він приїхав не тільки відвідати батьків і містечко свого дитинства, яке дуже любив, а ще й на запрошення власників місцевого маєтку – світлійших князів Горчакових. Вони придбали Коростишівський маєток та навколишні землі на початку XX століття у генерал-майора Плем'яннікова і проводили значні роботи з ремонту, реставрації та перебудови старих дерев'яних будівель. Деяким із них уже було понад сто років. Горчакови славились як добрі господарі і в усьому любили порядок. Після неспокійних для містечка подій 1905-го – 1907-го, коли було спалено декілька панських скирт хліба та, почастішали випадки вирубування і крадіжок лісу, князь змінив всю охорону. Замість полісівників, які берегли ліс до 1907 року, він найняв на Кавказі черкесів. Так їх називали коростишівці. Одягнуті в свій національний одяг, бурки і папахи, з кинжалами за поясами та довгими гарапниками, вони без жалю били кожного – і старого, й малого, хто тільки-но наважувався без дозволу перейти межову яму. Домовитись з ними, або навіть порозмовляти було неможливо, оскільки української чи російської мови вони, за винятком свого старшого, майже не знали. Та й горілку, не вживали, бо це забороняла мусульманська віра. І лише в 1914-ім, з початком Першої світової війни, «черкесів» взяли до «Дикої дивізії», сформованої з народів Кавказу, а на їх заміну Горчакови знову взяли місцевих полісівників. Молодий князь на відміну від батька суворо заборонив колінопреклоніння перед ним численних прохачів. Разом із тим вважав нижче своєї гідності спілкуватися з місцевою інтелігенцією за винятком директора учительської семінарії і волосного лікаря. І взагалі серед коростишівців він вважався диваком. Дуже любив зелений колір. Тому його костюм і войлочний капелюх-тіролька, прикрашена пером селезня, теж були цього кольору. Але найбільш незвичними для місцевого населення були гольфи, які носив молодий князь. Він мав перший у Коростишеві власний автомобіль – новенький форд, керував ним водій Зінчук? Нерідко під колеса цього авто в районі містечка потрапляли кури, гуси, а той поросята, не призвичаєні до таких швидкостей. Це ж не диліжанс. За кожну розчавлену живність князівський касир Крамаренко розплачувався з господарями сповна, тож вони не тримали на нього зла. Батько і син Горчакови дуже любили музику й пісню, самі грали на двох прекрасних білих роялях. Крім того на обладнаному в парку майданчику в святкові і недільні дні давав концерти симфонічний оркестр учительської семінарії у складі 24 музикантів. Нерідко разом із ним виступав і хор семінаристів та дітей міністерської школи, яка діяла при цьому ж навчальному закладі. У парку звучали класика і духовні псалми, російські романси та народна пісня. Майданчик був обгороджений високим дерев'яним парканом. Тому місцеві любителі музики і пісні збирались тут, щоб спокійно послухати улюблені мелодії. Всюдисущі дітлахи відшукували і тісно підігнаних дошках щілини, аби одним оком глянути на музик. В. Слівінський
|
|
Написав Румянцев
|
05.10.2010 |
Коростишівський район історично формувався на межі Волинської і Київської земель та займає сьогодні південно-східну частину Житомирського Полісся.
Чимало місць в районі пов’язано з давньою історією. Біля сіл Більківці, Мінійки, Малі Кошарища, Кам”яний Брід, Садове, Щигліївка були виявлені залишки городищ ХI - ХIII ст. Село Городське як добре укріплене місто згадується у Київському літописі під 1257 роком.
Здавна була заселена територія Коростишева, про що свідчать знайдені тут знаряддя праці доби бронзи, а також виявлені два ранньослов”янські поселення, датовані VI-VII ст. Перша достовірна писемна згадка про місто датована 1499 роком, коли Великий князь Литовський Олександр подарував поселення боярину Кмиті Олександровичу. З 1565 року Коростишів переходить у власність родини Олізарів і стає центром їх значних земельних володінь. На початку ХVII століття в місті будується замок і костьол. В 1634 році прокладено дерев”яного моста через Тетерів.
У червні 1648 року жителі містечка перейшли на сторону Богдана Хмельницького, а вже 29 грудня цього ж року отримали від гетьмана один з перших на Україні охоронних універсалів. В 1649 році Коростишів став сотенним містечком Білоцерківського полку. За Андрусівським перемир”ям 1667 року містечко залишалося у складі польського королівства.
|
Детальніше...
|
|
Написав Румянцев
|
07.08.2010 |
Зведений на кошти власників Коростишева Олізарами у 1702р. Стиль бароко-ренесансний. В бічній каплиці знаходиться родинний склеп Олізарів. Плебанія, яка знаходиться неподалік костелу, зведена у XVIII ст. Маєток
|
Детальніше...
|
|
Написав Румянцев
|
06.08.2010 |
«Сім’я і дім» побувала у невеличкому містечку на Житомирщині, що зажило слави багатими покладами граніту. Тепер воно може стати ще й центром зустрічей дворянських династій Європи. Журналістка СіДу розкривала секрети родинного маєтку графів Олізарів, однієї з найдавніших польських дворянських династій, які сприяли розбудові багатьох українських міст. Нині завдяки графу Яну Олізару, нащадкові славного роду, кавалеру мальтійського ордену, в Коростишеві (100 кілометрів від Києва та 25 кілометрів від Житомира) триває справжній туристичний ренесанс.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
07.08.2009 |
(слова С.М. Дави дюк, музика І.Ф. Пенчев)
Стоїш на скелях на сірім граніті, Як дар наших предків з прадавніх віків, Немає подібних на всім білім світі, Тобі, Коростишеве, красеню мій.
Живи Коростишеве, рідне місто Для славних нащадків твоїх земляків, Хай слава про тебе лунає як пісня, Від нині і завжди, во-віки віків.
Каньони й озера, цілющі джерела, Квітуча і щедра Поліська земля, Ф Тетерів-річка в’юнка, наче стрічка – Усе це окраса, мій друже, твоя.
Живи Коростишеве, рідне місто Для славних нащадків твоїх земляків, Хай слава про тебе лунає як пісня, Від нині і завжди, во-віки віків.
Тебе піднімали й трудом звеличали, Папірник і ткач, льонар і шахтар. Широкую славу тобі здобували Великі звитяжниці – трудар, каменяр.
Живи Коростишеве, рідне місто Для славних нащадків твоїх земляків, Хай слава про тебе лунає як пісня, Від нині і завжди, во-віки віків.
|
|
Написав Administrator
|
06.03.2008 |
У нашому місті футбол любили завжди. Одні в нього грати, інші - вболівати, а всі разом обговорювати нюанси гри улюбленої команди і безпосередньо кожного гравця. Звичайно, в наші дні найчастіше обговорюється команда «Динамо» (Київ) і лише зрідка хтось з уболівальників старшого покоління згадує про славне минуле коростишівського футболу.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
06.03.2008 |
Підсумки 1981-1985 років показали, що основні виробничі фонди в промисловості за цей період зросли на 35,5 процента, виробництво валової продукції —на 2,3 млн. крб., а продуктивність праці — на 8 відсотків. Було освоєно 34 види нової продукції. Кращі виробничі досягнення мали колективи гранкар'єрів, рембудуправління, міжколгоспбуду.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
06.03.2008 |
Ріст економіки району продовжувався і в 70-ті роки. Так, середньорічний обсяг виробництва промислової продукції за 1970-1975 р.р. в порівнянні з попереднім п'ятиріччям збільшився на 24 проценти, а обсяг реалізації - на 5,5 млн. крб.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
06.03.2008 |
Значні зміни в розвитку промисловості та сільського господарства відбулися в місті у 60-ті роки.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
06.03.2008 |
Війна – важка, виснажлива – залишила по собі в районі страшну руїну. Ворог понищив усі промислові підприємства, великої шкоди було завдано закладам освіти, культури, охорони здоров'я, колгоспам. Відбудовувати ж поруйноване протягом 1944-1945 рр. випало переважно жінкам, старикам і підліткам.
За два з полониною роки окупації району було зруйновано і пошкоджено 286 колгоспних будівель. З 70-ти тракторів, що були в МТС у 1941 році, залишилось - 32 і ті потребували значного ремонту. За згаданий період було знищено 212 гектарів садів, 242 - хмелеплантацій, зруйновані майже всі тваринницькі ферми, зведено громадське тваринництво. Кількість корів у людей за цей час зменшилась більш ніж у двічі, свиней і овець більш ніж в 10 разів. З 8453 дворів, які нараховувались у районі до війни залишилось 7887. Повністю було спалено 5 шкіл. Значних руйнувань зазнали паперова та бавовняна фабрики, районні лікарня та поліклініка.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
21.11.2007 |
Народився В. І. Пічета 9 жовтня 1878 року в Полтаві. Після закінчення в 1897-ім Полтавської класичної гімназії вступає на історико-філологічний факультет Московського університету. 1901 року успішно захищає кандидатську дисертацію під науковим керівництвом академіка В. Й. Ключевського і отримує диплом першого ступеня. Працює спочатку в середніх навчальних закладах Москви.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
21.11.2007 |
3а походженням І. Я. Посяда з вільних селян, приписаних до міщанської управи м. Зінькова на Полтавщині. Восени 1836 року вступив до Зіньківського повітового училища, а потім — до Полтавської гімназії. У 1843 році вже був «казеннокоштним студентом» філософського факультету Київського університету.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
21.11.2007 |
308 років господарями Коростишівської землі була родина Олізарів. В кінці XVIII на початку ХІХ ст.. містом володів Пилип Олізар—маршал Люблінського трибуналу. Він побудував новий маєток, прикрасив його сімейними реліквіями, творами мистецтв. При ньому була добудована каплиця до костьолу, відкрита лікарня у 1785 р. та школа. На їх утримання він виділяв значні кошти. При ньому, до речі, землі маєтку давали хороші прибутки від залізорудного та лісопєреробного промислів.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
21.11.2007 |
У 1900 році в Коростишеві — волосному центрі Радомишльського повіту Київської губернії — нараховувалось 807 дворів і проживало 5463 жителі, з них чоловіків — 2793 і жінок – 2670. Головним їх заняттям було землеробство. За містечком рахувалося понад 17909 десятин землі. З них більше 16645 десятин належало поміщику, генерал-майору Олексію Петровичу Плем'янникову, 42,5 — церкві г 1222 десятини — селянам. Сам поміщик, як і селяни, вів осподарство по трьохпільній системі.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
21.11.2007 |
Після другого поділу Польщі в 1793 році Коростишів ввійшов до складу Російської імперії. З 1795 року містечко перебувало у складі Радомишльського повіту Волинської губернії, а з 1797 року передано до Київської губернії в складі якої знаходилось понад 120 років.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
17.11.2007 |
Сім. Привілей Королем Польським Станіславом Августом (надається) Спадкоємним Власникам Містечка Коростишвва Олізарам у Варшаві 23 серпня 1772 року Акт Надання Магдебурзького Права (згідно з оригіналом)
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
17.11.2007 |
У пам'яті поколінь збереглися свідчення про участь коростишівців в повстаннях під проводом К. Косиньського та Северина Наливайка, а також у повстанні 1617-1618 років, що охопило наш край. Приводом до останнього стало формування козацьких полків для походу в Росію з метою посадження на московський престол польського королевича Владислава. У загони йшли не тільки козаки, але й селяни, ремісники, міщани. Набір у військо продовжувався, а оплата набраним воякам (як це часто в польському королівстві траплялось) затримувалась. І новостворені загони під керівництвом своїх сотників і полковників почали протягом зими-весни 1618-го грабувати місцеву шляхту.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
17.11.2007 |
Вперше ж назва Коростишів згадується в грамоті великого князя литовського Олександра, яку він писав в Вільно 26 березня 1499 року. Зміст дарчого акту наступний: "Бив нам чолом пан Книта Олександрович і просив у нас села в Житомирському повіті на ім"я Коростешово і данників наших: Гуріна і Василя і їх товаришів і повідав перед нами, що тії данникі дають нам дані тільки пів третя відра меду і осьм відер полуддя. Уж ми теє село Коростешово, і тих данників і їх товаришів йому дали зо всіма їх землями, із данню, і зо всіма тим, що здавна до того села належало".
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
16.11.2007 |
Одним з перших свою версію щодо назви міста висунув краєзнавець Л. Похилевич у праці «Уезды Киевский и Радомысльский: Стат. и ист. заметки о всех населенных местностях в тех уездах и с подробными картами их». Він пише: «Корость или короста на славянском языке означает гроб. (Вложиша (тело св. Владимира) в корьсту мороморяну»). Следовательно, Коростышев тоже, что Гробовой. И в самом деле есть местная причина подобного названия. Близ местечка находятся древние долмены или каменные надгробные памятники».
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
16.11.2007 |
Коли і як народилось наше місто? Чому отримало таку назву? Достовірну відповідь дати неможливо. Але спираючись на археологічні дані, топоніми, легенди та перекази, можна відтворити перші сторінки історії Коростишева.
|
Детальніше...
|
|
Написав Administrator
|
16.11.2007 |
Пам'ятки історії на території нашого району здавна привертали до себе увагу. Так, у 20-х роках XIX століття власником Коростишева Густавом Олізаром з річки Тетерів було піднято камінь, на якому було викарбувано 11 священних для слов'ян-язичників знаків. Його встановили неподалік траси Київ-Житомир. У праці Л. Похилевича «Сказання о населенных пунктах Киевской губернии», виданій у 1864 р., дається перелік відомих на той час старожитностей Коростишівської волості. Зокрема, крім жертовного каменя з капища слов'ян, згадуються сліди давнього поселення і укріпленого городища в північній частині міста, залишки городищ з валом і ровом у Більковцях, Городському, Минійках, Березівці (нині — Садове), а також — щигліївський вал, довжиною до 4 верст. Нині збереглась в основному лише східна його сторона з отвором, де за легендами знаходилась золота брама. В праці Л. Похилевича називаються також урочища та місця, де проживали люди у давнину біля Старосілець, Козіївки, Минійок і Слобідки.
|
Детальніше...
|
|
|