The payout rate
  • Narrow screen resolution
  • Wide screen resolution
  • Increase font size
  • Decrease font size
  • Default font size
  • default color
  • red color


Межкомнатные двери п
Будівництво, ремонт
(14.06.2017)

Корпусная мебель под
Меблі, інтер'єр, посуд
(14.06.2017)

Сотрудник для удален
Робота, заробіток
(24.05.2017)

Двоповерхова будівля
Нерухомість
(18.05.2017)

Двоповерхова будівля
Нерухомість
(18.05.2017)


Головна arrow Історія міста
Історія міста
Нічого іншого, тільки любов до України... Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 89
Написав Administrator   
28.10.2015

М.В. Слівінський

м. Коростишів

«Нічого іншого, тільки любов до України...»


У 1959 році в українсь­кому військовому жур­налі «Вісті братства колишніх вояків української держави», що виходив в Мюнхені, були опубліковані спогади заступника командира першої батареї січових стрільців М. Курака про події 1917-1918 років в Україні. Зокрема, мова йшла і про доб­ровільний перехід до частин січових стрільців, які з 12 лютого 1918 року, перебували в Житомирі, 37 учнів Коростишівської учительської семінарії. Це були молоді хлопці віком 16-18 років з найстаршим поміж них Олександром Пилькевичем, якому на той час ішов 21-й. Олександр мав військове зван­ня і бойовий досвід, бо служив добровольцем в артилерії на фронтах першої світової війни. Саме він зацікавив і привів до лав січових стрільців молодих семінаристів.

Отаман січового війська Коновалець направив добро­вольців до артилерійської ба­тареї сотника Дашкевича. До уваги було взято й те, як пише М. Курак, «що нічого іншого, тільки любов до України, мо­лодечий запал і щирий патріо­тизм, вирвали тих молодих хлопців зі шкільної лави та за­вели в ряди січових стрільців. Ці семінаристи були великими ідеалістами і вони нічим не різнились від тих добровольців зі студентського куреня, які за декілька тижнів перед тим зна­йшли свою смерть на засніже­них полях Крут».

Хлопцям довелося нелегко, адже артилерійська служба потребувала знань, відповідальності, взаєморозу­міння та сили, якої не у всіх се­мінаристів вистачало. Але, заз­начає автор спогадів, «у них у всіх була добра воля й охота, щоби все пізнати, щоби всього навчитись». Тому слабших було призначено до телефонної служ­би, а міцніших - до гарматної і кінної обслуги.

Юнаки набували теоретич­них і практичних навичок без­посередньо в бойовій обста­новці. Перший бій, в якому взя­ли участь коростишівські семінаристи-артилеристи, відбув­ся за залізничну станцію Коростень і пройшов для них успішно місто було взято, а бата­рея не зазнала людських втрат. Гармати, встановлені на залізнич­них платформах, підтримували наступаючих січових стрільців в бою за станцію Сарни, де були захоплені склади зі значною кількістю військових і матеріаль­них запасів.

Після підписання Брестсько­го миру війська УЦР спільно з німецькими та австрійськими ча­стинами розпочали наступ на Київ. У боях під Ірпенем восьмигарматна батарея Дашкевича знову показала хорошу бойову підготовку і допомогла військам С. Петлюри взяти столицю, за що її вітали під час проведення па­раду військових частин на Софіївській площі.

Перебуваючи в Києві, коростишівські семінаристи поряд з по­дальшими військовими заняттями активно проводили культурно-ос­вітню роботу. Артилеристами було організовано бібліотеку, хор, дра­матичний гурток, а згодом і заняття народного "університету, де з допо­відями виступали військові стар­шини та наукові фахівці зі столиці. Часто влаштовувались екскурсії до музеїв та пам'ятних місць Киє­ва, відвідання театру.

Всіх коростишівських семі­наристів було направлено на спеціальні курси, де готували підстаршин та старшин для ук­раїнської армії.

Після того, як у кінці квітня 1918 року за підтримки німець­ких військ було передано владу. П. Скоропадському, січові стрільці відмовились від служби гетьману. Старшина артиле­ристів Дашкевич з трудом пере­конав семінаристів повернутись до Коростишева і продовжити навчання, бо їх знання і праця ще знадобляться Україні. Вони залишили Київ за умови, що на перший поклик повернуться для подальшої боротьби. У війську залишився лише найстарший з-поміж них О. Пилькевич, який до вересня 1918 року служив у складі 1-го Запорізького легко-гарматного полку, а у вересні пе­ребрався до Білої Церкви, де почав формуватись окремий загін січових стрільців.

Про подальшу долю коростишівських семінаристів-артилеристів через відсутність їх прізвищ писати щось конкрет­ніше сьогодні неможливо. Прослідкувати вдалось лише окремі епізоди з життя О. Пилькевича. Зокрема, на початку грудня 1918 року Радомишльський по­вітовий ревком призначив його комендантом Коростишева. Відомо також, що на початку січня 1919-го відбулися його за­ручини з Настею Нацевич.

Зі спогадів К. В. Гелевея ви­пливає, що комендантська сотня дотримувалась позиції нейтра­літету під час боїв коростишівських вільних козаків як з бра­тами Соколовськіми 2-4 січня 1919 року, так і з січовими стрільцями, присланими з Жи­томира 13 лютого того ж року. А ще прізвище Пилькевнча, як завідувача відділу народної осві­ти, згадується в 1920-21 р.р. у документах того періоду. Але стверджувати, що це саме той Олександр - хорунжий артиле­рійської батареї січових стрільців не берусь, адже ні імені, ні ініціалів не зафіксовано.

Зі спогадів студента початку 20-х років О. Т. Казиміра дізнає­мося, що на вищих педагогіч­них курсах (так з 1919 року на­зивалась учительська семінарія) навчались хлопці, які починали ще до переломних подій 1917-1920 р.р. «Були вони фізично розвинені, мали задовільну на­вчальну підготовку, але, як пише Казимір, – політично не освічені, плутались у питаннях радянської національної по­літики». Саме ці хлопці на за­няття разом із книжками бра­ли і зброю, що могла помісти­тись в їх кишенях.

Зі спогадів ми дізнаємось і про арешт відразу більше 20 сту­дентів з відправкою їх до Радо­мишльської тюрми. Намагання з боку директора Ласкіна захис­тити своїх вихованців призве­ли до його звільнення з посади за нібито слабку ідейно-виховну роботу серед курсантів.

Чи були серед заарештованих в 1921 році семінаристи-артилеристи першої батареї січових стрільців, – стверджувати важ­ко, але те, що в стінах Коростишівської учительської семінарії, (як би вона потім не називалась), виховано не одне покоління пат­ріотів України, - беззаперечно.

 
Коростишів у 1918-1919 роках Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 146
Написав Administrator   
24.10.2015

М.В. Слівінський

м. Коростишів

Коростишів у 1918-1919 роках

Рік 1918-й не приніс Коростишеву довго­очікуваного спокою. Постій­на боротьба за владу між різними партіями і політи­чними угрупованнями в Україні від політичної пе­реходила до збройної, що викликало нестабільність і соціальну напругу в містах і селах. У неділю люди, збираючись біля церкви, зга­дували спокійне, благопо­лучне життя при царю-батюшці. Чоловіки вступали в бурхливі суперечки щодо панської землі, пропонуючи кожен свій план щодо її розподілу. Жінки, перешіп­туючись, обговорювали, як то воно буде, коли до вла­ди прийдуть більшовики і введуть комунію, де все буде спільне, в тому числі й вони.

Детальніше...
 
ДІВЧИНА З КУДРЯВЦЯ Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 94
Написав Administrator   
24.10.2015

ДІВЧИНА З КУДРЯВЦЯ

1917 рік розбурхав тихий, провінційний Коростишів. У квітні населення вийшло на маніфестацію в підтримку ре­волюційних подій у країні. Пі­сля емоційних і запальних ви­ступів ораторів, які закликали громадян підтримати демок­ратію й знищити все староре­жимне, натовп із революцій­ними піснями вирушив до єдиного в містечку пам'ятни­ка імператорові Олександру II і зруйнував його.

Детальніше...
 
Коростишів у 1905-1912 роках Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 164
Написав Administrator   
24.10.2015

М.В. Слівінський

м. Коростишів

Коростишів у 1905-1912 роках

Неспокійними були для Коростишева 1905-1907 роки. 14 лютого 1905-го спалахнув страйк на сірниковій фабриці. З 92 робітників, що працюва­ли тут, до акції протесту приє­днались 30. Учасники страйку вимагали збільшення зарпла­ти і скорочення робочого дня. Але власники підприє­мства відхилили вимоги трудящих. 2 квітня 1905 року група ремісників-кравців майстерні Островського поча­ла вимагати від нього збільше­ння заробітної плати, зменше­ння робочого дня і поліпшен­ня умов праці. У випадку від­мови люди погрожували зруй­нувати майстерню. Поліція на­магалася втихомирити єврей­ську молодь, але та почала стріляти з револьверів, щоп­равда, понад головами. Смі­ливими діями поліцейських були затримані організатори виступу Янкель Шлемов і Янкель-Бенев Морози, інших ро­зігнали. Наступного дня було заарештовано М. М. Рабіновича, Г. Л. Лур'є та Д. Б. Столинського і засуджено до 1 року й 3 місяців ув'язнення.

Детальніше...
 
КОРОСТИШІВ І КОРОСТИШІВЦІ НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 265
Написав Administrator   
24.10.2015

М.В. Слівінський

м. Коростишів

КОРОСТИШІВ І КОРОСТИШІВЦІ НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Зі сторони Києва по Брест-Литовському шосе до Коростишева під'їжджає екі­паж, запряжений трійкою коней. На пагорбі неподалік від мосту через Тетерів дорогу перегоро­джував шлагбаум, 3 невеличкої сторожки, вифарбуваної біло-чо­рними смугами з боків та яскра­во-зелено зверху, вийшов стате­чний охоронець і, взявши з віз­ника гроші за проїзд, пильно при­дивися до одного з пасажирів.

– Доброго дня, пане Лукомський, – промовив до нього. – Давненько у нас не бували.

– Так, – відповів молодий чоловік, не виходячи з карети. – Нарешті, приїхали.

Детальніше...
 
Він голосував за незалежність України ще у 1918-ім Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 192
Написав Administrator   
24.10.2015

М.В. Слівінський

м. Коростишів

Він голосував за незалежність України ще у 1918-ім

Саватій Іванович Берез­няк народився 18 верес­ня 1884-го в Коростишеві у небагатій селянській сім'ї. 1895 року закінчив однокласну народну школу при Коростишівській учи­тельській семінарії, а в 1904-ім й саму семінарію. З 1902 року молодий семіна­рист стає учасником неле­гальної групи партії соціалістів-революціонерів, а згодом й очолює її.

У 1904-1910 р.р. С. І. Березняк вчителює в ряді шкіл Грузії. В 1911-ім – 1915-ім навчається в Київському ко­мерційному інституті й актив­но працює в Українській сту­дентській громаді, а в 1913-ім обирається голо­вою її правління.

По закінченні навчання в 1915-ім Саватію Івановичу було присвоєно звання кан­дидата економічних наук. В кінці того ж року С. І. Березняка мобілізують в дію­чу армію і направляють на Південно-Західний фронт. У квітні 1917-го від військо­вої громади міста Кремен­ця обирають до складу Ук­раїнської Центральної Ради. Саватій Березняк бере ак­тивну участь в роботі УЦР і Малої ради. Він — учасник трьох Всеукраїнських вій­ськових з'їздів, на другому був обраний головою Всеук­раїнської ради військових депутатів. 11 січня 1918-го на засіданні Малої ради Са­ватій віддав свій голос за прийняття ІV-го Універсалу – про незалежність Украї­ни. На У з'їзді партії соціалістів-революціонерів, до фракції якої він належав в УЦР, С. І. Березняка було обрано членом Центрального Комітету. В 1917-1918 р.р. він активно співпрацював з такими діячами Цент­ральної Ради, як Михайло Грушевський, Симон Пет­люра та ін. У 1918-1920 р.р. Саватій Березняк працю­вав у видавничому това­ристві «Криниця», з 30 чер­вня 1920-го — в Київській філії всеукраїнського видавництва ВУ ЦВК «Всевидат». 19 жовтня 1920 року С. І. Березняка було заареш­товано особливим відділом ВЧК за так званою «спра­вою членів ЦК Української партії соціалістів-революціонерів». Але 23 жовтня 1920 року, завдяки клопо­танням таких впливових на той час в Україні політич­них і громадських діячів, як Є. Григорук, С. Пилипенко, М. Любченко та ін., Саватія звільнили з-під арешту на поруки. Вдруге нашого видатного земляка заарештовують 9 листопада 1920 року і перевозять до Хар­кова. .Тут слідчий у справі пропонує застосувати щодо діячів УЦР (у тому числі й до члена ЦК УПСР С.Березняка) вищу міру покарання. Але до суду він не дожив: 28 січня 1921 року помер у в'язниці. Рідний брат Саватія, Мико­ла, їздив з Коростишева забрати речі померлого. Місце його поховання вка­зано не було.

Після суду в «справі членів ЦК УПСР», який відбувся 22-29 травня 1921-го в. Києві, закордонна де­легація УПСР прийняла спеціальну постанову, в якій пом'янула й Саватія Івановича Березняка.

Детальніше...
 
Спогади К.В.Гелевея про події 1918-1920 років в Коростишеві, Радомисльському повіті, на Житомирщині. Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 27
Написав Administrator   
24.10.2015

М.В. Слівінський

м. Коростишів


Спогади К.В.Гелевея про події 1918-1920 років в Коростишеві, Радомисльському повіті, на Житомирщині.

Калістрат Васильович Гелевей. Його прізвище в 20-30-ті роки носили піонерські загони, комсомольські клуби, а після смерті було названо одну з вулиць Коростишева.

Він народився 24 грудня 1884 року в Коростишеві в селянській сім'ї. З восьми до одинадцяти років навчався в місцевій міністерській школі, а з дванадцяти років працював на сірниковій та суконній фабриках містечка. З 1903 по осінь 1906 працював в господарстві батька.

В 1903 році був залучений до. вивчення політичної літератури, а з весни 1904 року очолює невелику групу соціалістів-революціонерів Коростишева. В 1905 році приймає активну участь в Першотравневій демонстрації в містечку, пропагує революційні ідеї серед каменотесів сільського населення, а також поширює нелегальну літературу, яка надходила з Житомира. В жовтні 1905 року був затриманий за організацію політичного мітингу в Коростишеві та напад на поліцейську дільницю з метою визволення соціаліста-революціонера з Житомира Прджецького і засуджений до семи місяців тюрми. Восени 1906 року К.В.Гелевея призивають в армію, де він проходить службу в 27-му Піхотинському Вітебському полку. Після демобілізації в 1908 році повернувся до Коростишева і почав працювати каменотесом на місцевому кар'єрі та продовжував займатись політичною пропагандою, В 1911 році був вдруге заарештований за розповсюдження нелегальної літератури і прокламацій і знову відбував свій строк в Радомисльській тюрмі. З 1912 по 1914 рік працював каменотесом на Далекому Сході.

Детальніше...
 
Петро Олексійович Римар Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 126
Написав Administrator   
18.08.2011

 Петро Олексійович Римар (*31 березня 1939 року, с. Березівка (нині — с. Садове), Коростишівського району, Житомирської області — 9 листопада 2010 року, м. Київ), український архітектор, член Національної спілки архітекторів України, член International Council on Monuments and Sites (ICOMOS)[1] (Міжнародної ради з питань пам'яток і визначних місць), почесний член Українського національного комітету ICOMOS, член Українського товариства охорони пам'яток історії та культури (УТОПІК).

Брав безпосередню участь в організації проектування та створення багатьох пам'ятників і монументів. Серед них пам'ятники Ярославу Мудрому, Михайлу Грушевському, Шолом Алейхему, меморіал працівникам органів внутрішніх справ України, загиблих під час виконання службових обов'язків в місті Києві, Букринський меморіал на Київщині, організовував конкурси зі створення Монументу Незалежності в Києві. Працював над об'ємно-просторивим рішенням Монументу Незалежності.

Останнім часом працював над проектом монумента по увічненню пам'яті видатних діячів української культури (Микола Зеров, Микола Куліш, Лесь Курбас), які зазнали переслідувань і катувань та були страчені у жовтні-листопаді 1937 року в урочищі Сандармох, Карелія.

Значну частину свого життя присв'ятив справі охорони культурної спадщини України.

Працюючи у Міністерстві культури України займався питаннями охорони культурної спадщини України та брав безпосередню участь у створенні історико-культурних заповідників України.

Протягом багатьох років був членом редакційної колегії українського науково-популярного часопису «Пам'ятки України: історія та культура».

Разом з Юрієм Лихим був автором Закону України «Про охорону культурної спадщини»[4]. Завдяки прийняттю цього законодавчого акту стало можливе створення на базі управління культурної спадщини Міністерства культури і мистецтв України окремого центрального органу охорони культурної спадщини - Державної служби з питань національної культурної спадщини. Ця подія піднесла справу охорони культурної спадщини в Україні на якісно новий рівень.

Працюючи завідувачем Музею історичних коштовностей України брав участь у організації і проведенні виставок у Сполучених Штатах Америки, Канаді, Франції, Японії, Німеччині, Фінляндії, країнах Бенілюкс (Бельгія, Нідерланди та Люксембург) з метою пропагування української історії, культури та мистецтва серед світової спільноти.

Під час навчання у школі та служби в армії займався футболом. Грав голкіпером за спортивний клуб армії.

З дитинства захоплювався малюнком і фотографією. Працював у різних техніках: олія, гуаш, акварель, пастель, вугілля, олівець. Залишив після себе чималий творчий доробок.

Похований на Лісовому цвинтарі у Києві. 

Повна стаття знаходиться за адресою - http://uk.wikipedia.org/wiki/Римар_Петро_Олексійович 

 
Коростишів. Новий час Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 1
Написав Румянцев   
20.02.2011

Саме цікаве, що Коростишів так і залишався маленьким селищем навіть після жовтневої революції, виконуючи роль поштової станції на Київському тракті, фрагменти якої збереглися в місті й донині: місцевий автовокзал, наприклад. Хоча вже на початку ХХ століття не тільки в Росії, але й у всій Європі, зажили слави коростишівські граніти. Майже всі надгробні пам'ятники, які встановлювали заможні люди своїм покійним родичам у Житомирі (на Російському, на католицькому цвинтарях), та й у Києві, виготовлялися саме з коростишівського граніту. Однак цей факт на потужний промисловий розвиток населеного пункту аж ніяк не впливав. Заговорили про Коростишів в повний голос тільки після смерті Леніна, в 1924 році, оскільки ленінський Мавзолей був споруджений знов-таки з коростишівського граніту й цей факт послужив селищу чудовою рекламою. Тоді радянський уряд догадався почати вивчати питання використання коростишівського "кам'яного золота" не тільки у вітчизняній промисловості, але й для продажу на Захід - за валюту, зрозуміло. У містечку з'явилися майстерні по обробці каменю, навколо Коростишева стали в безлічі виникати артілі по видобутку граніту. Однак дійсний ріст Коростишева як міської одиниці - із приростом населення й збільшенням території - почався в середині 30-х років минулого століття. І відбувалося це далеко не найкращим способом...

zhitomir.cv.ua 

 
Промисловість і промисли Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 0
Написав Administrator   
12.02.2011
Управляючий маєтком Дятлов, людина енергій­на й добрий знавець-економіки Коростишева, в розмові з Лукомським скаржився, що все ж Костянтин Олександрович Горчаков міг би значно збільшити свої доходи, якби вкладав їх у розви­ток промисловості. Свідчення тому – прибутки від нової винокурні, яка стала працювати в містечку 1913 року, а також кар'єру, де нарахо­вувалось майже 100 робітників. Він же (Горчаков, – авт.) землю і ліс в основному здає в оренду. Багато грошей витрачається на закор­донні поїздки, які тривають по пі­вроку й більше, на різні благодійні заходи та особисті примхи. Так, у конюшні поставили великі дорогі дзеркала, щоб у них можна було бачити себе на коні. Князь оздо­бив їх мозаїкою та різьбою по де­реву. А нещодавно, каже Дятлов, купив п'ять мисливських собак, кожна ціною в доброго коня. Вже б краще будували ставки для роз­ведення риби, хоч їх і так лиш по Левчі є три. Але це ж хоч якась користь. Що не кажіть, а на мис­ливство і рибальство князь грошей не шкодував.  
Дятлов навів деякі приклади. Скажімо, коли господар паперової фабрики Хаім Воловник після тре­тьої тут великої пожежі 1885 року, яка завдала йому збитків на 50 ти­сяч карбованців, не тільки не склав рук, а й знову відбудував приміще­ння. Поставив нову папероробну машину фірми «Гаумбольд» і дві парові машини потужністю 120 і 25 кінських сил. У 1896 р. Воловник уже виробляв до сорока пудів па­перу на добу. 1901 року тут вста­новили два філігренних верстати та бобінорізку, а в 1911-ім – дизель потужністю 200 кінсь­ких сил. Це дало змогу зна­чно збіль­шити продуктивність праці. На фабриці працюва­ло близько 100 чоло­вік, серед яких було чимало досвідчених майс­трів. Та все ж, коли перейшли на ви­пуск філігранного паперу, то з Польщі було найнято старшого рольщика Се­реду і бобінорізальника Смоловського, а в Австрії – філігранника Бештера. їх забезпечили фабричними бу­динками з опаленням та електроос­вітленням. Зарплату іноземні робіт­ники отримували вдвічі біль­шу, ніж міс­цеві майстри.
Та й на цьому Воловник не зу­пинився, а налагодив випуск цига­рок. Недарма йому тоді присвоїли звання «Почесного потомственного громадянина Коростишева».
Не відстає від нього і власниця парової сірникової фабрики «Прог­рес» Ольга Трохимівна Селецька. Останнім часом було налагоджено конвейєрне виробництво, механізо­вано більшість процесів. 85 робітни­ків щороку випускали 20 тисяч ящи­ків сірників на загальну суму 43 ти­сячі карбованців. За високу якість коростишівські «безопасные шведские спички» отримали чотири медалі на різних виставках. Мадам Селець­ка розширила виробництво і закла­ла новий цех на Вовчках.
А наші власники-сукнярі? На середину XIX століття в Коростишеві було 16 ма­нуфактур, де вони працюва­ли зі своїми сім'ями, найма­ючи 5-10 чоловік на підмо­гу. Тоді на суконних фабри­ках Фуксмана, Трахтенберга, Енде, Гінца, братів Лабрадорних і Арнольда працювало 20-30 чоло­вік, Городецького – 12, а в Гросса, Бертліха, Фішмана – 5-10 робітни­ків. Звичайно, якість сукна поліпши­лась, але не настільки, щоб прос­лавити його господарів.
А от коростишівських каменоте­сів знали не тільки в Україні, але й на неосяжних просторах всієї Росі­йської імперії. Та й попит на їх про­дукцію зріс. Кар'єри були розкидані в лісах від Киричанки до Городського. На­йбільші з них належали князю Горчакову, де працювало 100 каменотесів та То­вариству селян Коростишева, яке нарахову­вало понад 100 чоловік. Крім того каменотесними майстернями во­лоділи Берко Букштейн (85 чоло­вік), невеликими – італійці Ріццолатті, ПІкаліотті, Заппа, німець Валлє, єврей Фастовський.
Товариство селян Коростишева орендувало в князя каменоломню і в свою чергу поділялось на невеликі артілі (в середньому по 3-5 чоловік). Вони виготовляли на продаж із ка­м'яної брили надмогильні плити, пам'ятники, східці та ін. Організува­ли товариство брата Паламарчуки, Михайло Вовк, Антон Білобровець та Адам Войналович. Праця була суто ручною, потребувала як фізич­ної сили, так і вмілих рук. Того й іншого коростишівцям не бракува­ло, і їх стали запрошувати на заро­бітки в Київ, Москву, Петербург, Варшаву та інші міста.
Певні проблеми виникли з відкриттям нового винокурного заводу. Закладений у верхів'ях річечки Левчі, яка протікала біля стін учительської семінарії, він би не тільки забруднював чисту проточну воду, але й поширював на все довкілля своєрідний за­пах. Знаючи про це, вчителі на чолі з директором подали про­хання до волості проти будівни­цтва заводу. Коли ж це не допо­могло, організували акцію про­тесту, в якій взяли участь й се­мінаристи. На розмову з ними було направлено всіх стражів порядку Коростишева – приста­ва Череванського, старшину Тарасуна, урядників Павленка і Риковського та стражників Гордіє­нка й Пивоваренка. Пристав од­разу ж накинувся на семінарис­тів з погрозами за постійні бійки через дівчат із хлопцями з «Во­вчків» та «Кудрявця». Без них не минало жодне весілля. де поводили вони себе не з кращого боку. Пристав дорікнув учителям, щоб вони кра­ще пильнували за своїми учня­ми, які неохоче ходять на ранко­ві та вечірні молитви до семіна­рської церкви. А тут, бачте, всі, як один, з'явились.
Після крикливо-емоційного Череванського слово взяв стар­шина Тарасун, котрий протяжно й розмірено почав пояснювати, що семінаристи не розуміють користі від винокурного заводу. Аргументи були «вагомими»: неда­леко доведеться ходити за горіл­кою. Та й подихати ввечері з го­динку запахом бражки не завадить. Я б і сам, переконував семінарис­тів старшина, із задоволенням жив на березі такої річечки.
Після подібних промов вчителі й учні зрозуміли, що справа їх про­грана. І навіть позов голові волос­ного суду Подоляці передумали подавати. Отож винокурний завод у Коростишеві таки відкрили. У 1913-ім. Щорічно він давав спирту на 1,5 мільйона карбованців, і був одним із найприбутковіших у містечку. Значна частина населення Коростишева займалася ремісни­цтвом. Лише шевців і кравців було понад 100 та майже 40 мулярів-пічників. Свої послуги і товари про­понували більше 17 кузень. Тільки на невеликім відрізкові від Києво-Брестського шосе до вчительської семінарії їх нараховувалось чоти­ри. Належали вони здебільшого євреям. Хоча тримали кузні й дея­кі українці. Зокрема навпроти се­мінарії стояла кузня Ігната Міхненка. Це був добрий і до роботи беручкий чоловік, але, на його біду, непода­лік знаходилась корчма, де щодня продавали свіже пиво з раками.
Від такої спокуси Міхненко не міг відмовитись. А до пива ще й гранчак горілки любив. Тоді вже не до роботи. Незабаром Ігнат віддав кузню в оренду Мойші Берковичу й став у нього молотобі­йцем. Справи пішли на лад. Беркович заробляв-таки непогану ко­пійку на людному місці. Але най­більше задоволена була дружина Міхненка, адже Мойша регулярно приносив їй орендну плату.
Власниками олійниць були Мойсей Сатановський, Ханін Во­лошин і Довгоп'ятий. Круподерні мали Бондарук, Вілінський, Кофман, Ржавський, млини – Баст і Смоляр. Зазвичай господарі пра­цювали в своїх майстернях разом із сім'ями та родичами, в окре­мих випадках наймаючи кілька робітників.
Славився Коростишів і свої­ми столярами та бондарями, яких був не один десяток. А от на буді­вництво брукованих доріг в міс­течку волосна влада наймала ті­льки двох майстрів – Нестора Зінчука та Бенедикта Слівінського. На більше не вистачало грошей. Хороше пиво варили в містечку. Поряд із заводом чеха Кейліха ві­дкрили ще один – товариства Тайферта, Альбрехта і Вільмана.
  
 
Перша красуня містечка Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 2
Написав Administrator   
04.01.2011

За короткий час Георгій Лукомський подружився з батьком і сином Горчаковими. Від них і дізнався, що не все так просто складається в житті молодого князя. Причина тому – безнадійне кохання до простої коростишівської дівчини з Кудрявця Катерини Райчук.

Катерина ще з малих років виділялась не тільки своєю природною красою, але й живим розумом та настирливим характером. Мабуть саме тому батько вирішив віддати її вчитися не до духовно-приходської, а міністерської школи при семінарії. Дівчаток тут було дуже мало.

Навчалась Катерина легко, хоча не раз їй доводилось слухати уроки з кутка класу, в який дівчину і спроваджували за неспокійну вдачу. Під час занять вона давала здачі невгамовним хлопчакам, які то сіпали її за косу, то придумували інші фокуси, щоб привернути до себе увагу.

Особливо не любила дівчина уроків Закону Божого. Батюшка, який читав цей предмет, за порушення спокою на його уроці ставив учнів у куток на коліна ще й змушував вчити напам'ять якийсь з уривків Біблії. Такий порядок, коли святий отець, не з'ясувавши, як слід, хто правий, а хто винний, карав учнів, викликав у Катерини неприхильність до всіх наступних священиків.

З шістнадцяти років дівчина так вражала усіх своєю красою, що чоловіки мимоволі обертали голову в її сторону, коли проходила мимо, а деякі зупинялись і стояли, як вкопані стовпи, дивлячись на юну вродливицю. Та що там місцеві, коли й чужі, проїжджаючи Брест-Литовським шосе на диліжансах, притишували коней і, не дивлячись на репліки жінок, старались не обганяти красуні. Був випадок, коли проїжджа карета зупинилась, і її багатий власник зі словами, що кращої дівчини, хоч об'їздив уже півсвіту, він не бачив, подарував Катерині за цю щасливу мить дуже красиву двометрову шовкову хустину, яка вміщалась в одній жмені. Горда дівчина погодилась прийняти дарунок лише після того, як він додав до нього ще й білу пухову шаль для сестри, щоб та не сердилась.

Закоханий світлійший князь часто під'їжджав своєю каретою до хати Райчуків і привозив великий букет найкращих троянд зі свого квітника. Князь був дуже вдячний дівчині за те, що вона їх приймала, хоч Катерина кожного разу казала: «Не приїзжайте, князю, більше. Все одно брати мене за дружину не будете, а в наймички я до вас не піду». Обоє розуміли, що між ними висока стіна традицій, які вони не зможуть зрушити. І коли Горчаков від'їжджав від її оселі, дівчина з сумом кидала йому вслід одну за одною троянди. Сусідські ж хлопчаки миттю їх підбирали, щоб віднести на продаж. Мати після кожного такого приїзду князя бурчала: «Знаю я цих панів: мене ще 14-річну попередній господар Плем'янніков хотів силоміць затягнути до себе в парк, ледве вирвалась».

Уже пізніше Лукомський дізнався про те, що князь все-таки одружився на багатій вдові з вдома малолітніми дочками, але, видно, кохання між ними не було. Адже дуже швидко князівська дружина взяла собі в кучери молодого коростишівського хлопця і її жовта карета, запряжена трійкою буланих коней, надовго зникала в місцевому лісі.

 
Парк - окраса Коростишева Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 1
Написав Administrator   
03.12.2010

При вході в маєток архітектора Лукомського уже чекав князівський управляючий пан Дятлов. Він, не поспішаючи, повів гостя парком. Георгій одразу ж при­мітив ідеальну чистоту та поря­док на клумбах і доріжках. По­декуди на них з сапами в руках працювали місцеві дівчата та молодиці. Георгій не втримав­ся, щоб не похвалити старан­ність жінок. Дятлов погодився з такою оцінкою, але відмітив, що князь платить за роботу більше, ніж хто Інший, а за найменші огріхи, може вигнати без опла­ти. Та й дівчата дуже люблять ці екзотичні квіти.

Без сумніву, парк був горді­стю світлійших князів Горчакових, вони перетворили його в справжній витвір мистецтва, використавши сповна багатст­ва місцевого ландшафту й при­роди:

У південній частині маєтку знаходились оранжереї і парники, де під наглядом молодого садівника Михайла Третяка про­ростали насіння і розсада для квітників.

Капітально було відремонто­вано верхній будинок маєтку. Перед ним милував око партер, де гармонійно поєднались сірий місцевий камінь й білизна ма­рмуру. Партер прикрашали кла­сичні античні скульптури, а та­кож гранітні стіни з вазами й нішами. У світлі сонця веселко­во вигравали більші і менші фонтани.

Центральний двоповерховий палац знаходився в нижній ча­стині парку. Праворуч від нього в італійському стилі було зроб­лено рукотворні виступи. Тут ка­мінь обплітали маленькі троян­ди, вогненні настурції та герань. Каскади квітів опускались до­ріжками до прозорих озерних вод, де граційно плавала пара лебедів.

Багато паркових квітів вражало і зачаровува­ло. Тут були блаки­тні, червоні і роже­ві гладіолуси, ве­личезні георгини і сотні найрізнома­нітніших сортів троянд, хризантем, гортензій. Цей чу­довий природний килим покривав клумби, обрамляв доріжки, збігаючи по схилах до сис­теми озер та відзеркалюючись в них.

У палаці їх вже чекали господарі. Привітавшись і вислухавши захоп­лені враження гос­тя від побаченого, одразу ж пе­рейшли до справи. Молодий князь попросив насамперед оглянути окремі будови маєтку і дати реко­мендації щодо їх ремонту, а також допомогти внутрішньо оздобити і прикрасити обидва житлові бу­динки. По-друге, вивчити підзем­ні ходи, прокладені ще за перших Олізарів у першій частині XVII сто­ліття. Ці ходи йшли під місцевим костьолом і через парк у різні сто­рони. Виходи з підземелля знахо­дили в північній частині Коростишева в районі Троїцької церкви і в південній, де стояла садиба Екземплярських. Але найдовший підзе­мний хід простягався в західний бік через єврейські лавочки база­рної площі і доходив до фольварку. Був він не глибоким, тому влас­ники ларків у розширених части­нах підземелля поробили собі не­великі склади для товарів. У парку подекуди ці ходи були на значній глибині й до того ж мали глибокі колодязі. Тож через загрозу обва­лів їх не використовували. Але в північній частині парку, де підзе­мелля займало значну площу, було вирішено зробити винний погріб, обкласти його керамічною плиткою та прикрасити дерев'яним різьб­ленням.

Під час розмови керуючий ма­єтком запропонував запросити для робіт місцевих майстрів-мулярів, братів Герша, Арона і Мохеля Райхів, а також старого Єйдельштейна з синами та Шимона Співака, жестянників Герша Лур'є, Еліка Му­зиканта та Лейбу Боязного, столя­рів Іцика, Авруна і Чаю Грутманів, ковалів Лазебника, Ушаренка і Савера. Цеглу ж було вирішено заку­пити на коростишівському заводі у Монаше Старосельського, а ке­рамічну плитку для внутрішнього оздоблення Лукомський пореко­мендував привезти з Харкова, де її виробляли найбільш якісною і красивою.

Зачарований красою маєтку, Георгій, який був не тільки хоро­шим архітектором, але й художни­ком, попросив намалювати кілька етюдів парку. Отримавши згоду, він із насолодою приступив до робо­ти.

  

 
Волосне єврейське містечко Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 1
Написав Administrator   
29.11.2010

Перш ніж завітати до Горчакових, Георгій вирішив пройтись містечком, оглянути добре знайомі і близькі йому коростишівські вулички. Серед архітектурних споруд виділявся костьол, побудований в середині XVIII століття. Він вражав красою свого фасаду та внутрішнім оздобленням. Але на початку XX століття дещо втратив свою привабливість. В зовнішніх нішах вже не стояли скульптури. Грубими тонами були вифарбувані стіни, а зовнішня покрівля храму поросла травою й навіть невеличкими кущиками. Князі Горчакови розпочали ремонт костьолу, бо польська громада на це достатніх грошей не мала. Але справа рухалась повільно. У центрі містечка стояв дуже красивий дерев'яний будиночок в стилі барокко, але спорудили його, мабуть, в ті ж роки, що й костьол. Будиночок також поступово руйнувався.

В українськім стилі була збудована у Коростишеві Богородицька дерев'яна шатрова церква. У місті тоді стояло лише чотири двоповерхових будинки, Центральна частина містечка і прилеглі до неї вулички заселяли в основному єврейські ремісники та торгівці. Тут же розташувалась й базарна площа, де найбільш активно вирувало життя.

У торгових лавках Розовського, Барденштейна, Футермана були найрізноманітніші товари від рибальського гачка до сирів і круп, які завозили в основному з Житомира. Ще багатшою була залізна лавка Вернича. Тут можна було придбати вироби місцевих ремісників а також з Києва, Москви, а то й заводів Санкт-Петербурга. В невеличких тихих чайних коростишівці попивали свіже пиво з місцевої пивоварні чеха Кейліха і вважали, що воно не гірше за хвалене радомишльське. Місцева інтелігенція любила посидіти в чайній Маргуліса. Тут грали здебільшого в шахи, читали газети («Киевскую мысль»).

Іноді можна було взяти додому книгу з тутешньої бібліотеки. Заставу за це господар не брав, бо добре знав своїх читачів і довіряв їм, хоч цим дехто з коростишівських семінаристів і зловживав, перетримуючи літературу, Крім торгових лавок і чайних, центр містечка обліпили до двох десятків торгових і ремісних будок та будочок з товаром і різними послугами. Працювали кравці Шмілик і Більчик, Морози, Іссак Твескі, Мойша Шлямер шевці: Бергер, Комаровський, Рабінович, фотограф Арон Холоденко, годинникар Мошко Городін.

Серед трьох перукарень в центрі містечка виділялась своєю вивіскою голярня Гофштейна. Кострубатими яскравими літерами на ній було написано: «Стріцца, бріцца, завівацца, кров пускацца».

На розі базарної площі неподалік пожежної облюбував собі місце сліпий лірник із малолітнім поводирем. Біля нього завжди стояв гурт слухаючи протяжну мелодію. Стара циганка зупиняла молодих дівчат й жінок і пропонувала погадати. Поряд бігало з десяток смаглявих дітей з циганського табору, який стояв на Заріччі. По базару повільно походжав монах із дерев'яним хрестом у руках та шкіряною торбою за плечима, збирав пожертвування на ремонт якогось монастиря. Селяни, котрі прийшли на торг, були зазвичай в постолах і чистому одязі, чим виділялись поміж місцевих безробітних робітників і підмайстрів, які топтали землю босими ногами.

Лише одна вулиця, яка йшла від Брест-Литовського шосе до князівського маєтку, була забрукована інші ж після дощів мали дуже непривабливий вигляд. Тож пішоходи здебільшого обминали їх багатьма стежками, що вели в різні кутки Коростишева – на Кудрявець, Кучанець, Низ, Фольварок.

 
Князі Горчакови Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 2
Написав Administrator   
18.11.2010

Зі сторони Києва по Брест-Литовському шосе до Коростишева під'їжджає екі­паж, запряжений трійкою коней. На пагорбі неподалік від мосту через Тетерів дорогу перегоро­джував шлагбаум, 3 невеличкої сторожки, вифарбуваної біло-чо­рними смугами з боків та яскра­во-зелено зверху, вийшов стате­чний охоронець і, взявши з віз­ника гроші за проїзд, пильно при­дивися до одного з пасажирів.

– Доброго дня, пане Лукомський, – промовив до нього. – Давненько у нас не бували.

– Так, – відповів молодий чоловік, не виходячи з карети. – Нарешті, приїхали.

Чоловік в екіпажі не дуже здивувався тому, що названо його прізвище. Містечко, де він провів свої дитячі роки, та де про­живали його батьки, було неве­личке, більшість людей знали один одного не тільки в облич­чя, але й на Ім'я та прізвище. Екіпаж проїхав повз акурат­ні купи дрібної щебінки і помі­чені чорною фарбою штабелі ду­бового брусся для ремонту дере­в'яного настилу мосту. Тихо ніс свої води Тетерів, хлюпотів у кам'яних берегах. А там далі, за острівцями порослими верболозом, шуміла гребля.

  

  Ріка не тільки поїла своїми водами прибережні ліси та пахучі лугові трави, а й крутила жорна млинів, промивала восени коноплю і льон місцевих го­сподарів. На прибережному камін­ні та дерев'яних кладочках жінки прали білизну. Річка і годувала. Місцеві рибалки в глибоких ямах ловили метрових сомів та щук, витягували повні сіті різної риби.  

Проїхавши ще трохи, екіпажу дове­лося знову зупинитися перед другим шлагбаумом, який перекривав дорогу із сторони Житомира і стояв неподалік млина. Тут же розташувались постоялий двір, конов'язь біля кам'яно огорожі, чайна та три невеликі торгові лавки. Заїжджими були люди з різних міст Російської Імперії – Петербурга, Москви, Києва, Харкова. В основному відпочивальники. Чимало хто з них не вперше приїжджав до Коростишева, щоб не тільки помилуватись цією «маленькою Швейцарією» України, і й полікуватись місцевими джерельними водами та грязевими ваннами, досхочу надихатись цілющим повітрям дубових і соснових лісів викупатись в чистих водах Тетерева, поніжитись на його теплому піску.

Неподалік станції був і буди­нок старих Лукомських, які дуже гордились своїми синами. Старший після закінчення університету став незаперечним авторитетом в такій специфічній галузі, як геральдика і написав уже не одну книгу з цієї науки. Молодший з Лукомських – Юрій (Георгій) став відомим архі­тектором. Він приїхав не тільки від­відати батьків і містечко свого дитинства, яке дуже любив, а ще й на запрошення вла­сників місцевого маєтку – світлійших князів Горчакових. Вони при­дбали Коростишівський маєток та навколишні землі на початку XX століття у генерал-майора Плем'яннікова і проводили значні роботи з ремонту, реставрації та перебу­дови старих дерев'яних будівель. Деяким із них уже було понад сто років.

Горчакови славились як добрі господарі і в усьому любили порядок. Після неспокі­йних для містечка подій 1905-го – 1907-го, коли було спалено декілька панських скирт хліба та, почастішали випадки вирубува­ння і крадіжок лісу, князь змі­нив всю охорону. Замість полісівників, які берегли ліс до 1907 року, він найняв на Кавказі че­ркесів. Так їх називали коростишівці. Одягнуті в свій націо­нальний одяг, бурки і папахи, з кинжалами за поясами та дов­гими гарапниками, вони без жалю били кожного – і старо­го, й малого, хто тільки-но на­важувався без дозволу перейти межову яму. Домовитись з ними, або навіть порозмовляти було неможливо, оскільки укра­їнської чи російської мови вони, за винятком свого старшого, ма­йже не знали. Та й горілку, не вживали, бо це забороняла мусу­льманська віра. І лише в 1914-ім, з початком Першої світової вій­ни, «черкесів» взяли до «Дикої дивізії», сформованої з народів Кавказу, а на їх заміну Горчакови знову взяли місцевих полісівників.

Молодий князь на відміну від батька суворо заборонив ко­лінопреклоніння перед ним чи­сленних прохачів. Разом із тим вважав нижче своєї гідності спілкуватися з місцевою інтелі­генцією за винятком директора учительської семінарії і волос­ного лікаря. І взагалі серед коростишівців він вважався диваком. Дуже любив зелений колір. Тому його костюм і войлочний капелюх-тіролька, прикрашена пером селезня, теж були цього кольору. Але найбільш незвич­ними для місцевого населення були гольфи, які носив молодий князь.

Він мав перший у Коростишеві власний автомобіль – но­венький форд, керував ним водій Зінчук? Нерідко під колеса цього авто в районі містечка потрапляли кури, гуси, а той поросята, не призвичаєні до та­ких швидкостей. Це ж не дилі­жанс. За кожну розчавлену жи­вність князівський касир Крама­ренко розплачувався з господа­рями сповна, тож вони не три­мали на нього зла.

Батько і син Горчакови дуже любили музику й пісню, самі грали на двох прекрасних білих роялях. Крім того на обладна­ному в парку майданчику в свя­ткові і недільні дні давав концер­ти симфонічний оркестр учи­тельської семінарії у складі 24 музикантів. Нерідко разом із ним виступав і хор семінаристів та дітей міністерської школи, яка діяла при цьому ж навчальному закладі. У парку звучали класи­ка і духовні псалми, російські романси та народна пісня. Май­данчик був обгороджений висо­ким дерев'яним парканом. Тому місцеві любителі музики і пісні збирались тут, щоб спокійно послухати улюблені мелодії. Всюдисущі дітлахи відшукували і тісно підігнаних дошках щіли­ни, аби одним оком глянути на музик.

В. Слівінський 

 
Історичний нарис Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 6
Написав Румянцев   
05.10.2010
Коростишівський район історично формувався на межі Волинської і Київської земель та займає сьогодні південно-східну частину Житомирського Полісся.

Чимало місць в районі пов’язано з давньою історією. Біля сіл Більківці, Мінійки, Малі Кошарища, Кам”яний Брід, Садове, Щигліївка були виявлені залишки городищ ХI - ХIII ст. Село Городське як добре укріплене місто згадується у Київському літописі під 1257 роком.

Здавна була заселена територія Коростишева, про що свідчать знайдені тут знаряддя праці доби бронзи, а також виявлені два ранньослов”янські поселення, датовані VI-VII ст. Перша достовірна писемна згадка про місто датована 1499 роком, коли Великий князь Литовський Олександр подарував поселення боярину Кмиті Олександровичу. З 1565 року Коростишів переходить у власність родини Олізарів і стає центром їх значних земельних володінь. На початку ХVII століття в місті будується замок і костьол. В 1634 році прокладено дерев”яного моста через Тетерів.

У червні 1648 року жителі містечка перейшли на сторону Богдана Хмельницького, а вже 29 грудня цього ж року отримали від гетьмана один з перших на Україні охоронних універсалів. В 1649 році Коростишів став сотенним містечком Білоцерківського полку. За Андрусівським перемир”ям 1667 року містечко залишалося у складі польського королівства.
Детальніше...
 
Костел Різдва Пресвятої Діви Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 6
Написав Румянцев   
07.08.2010
Зведений на кошти власників Коростишева Олізарами у 1702р. Стиль бароко-ренесансний. В бічній каплиці знаходиться родинний склеп Олізарів. Плебанія, яка знаходиться неподалік костелу, зведена у XVIII ст. Маєток
Детальніше...
 
КОРОСТИШІВ – МІСТО ГРАФСЬКЕ Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 8
Написав Румянцев   
06.08.2010
«Сім’я і дім» побувала у невеличкому містечку на Житомирщині, що зажило слави багатими покладами граніту. Тепер воно може стати ще й центром зустрічей дворянських династій Європи. Журналістка СіДу розкривала секрети родинного маєтку графів Олізарів, однієї з найдавніших польських дворянських династій, які сприяли розбудові багатьох українських міст. Нині завдяки графу Яну Олізару, нащадкові славного роду, кавалеру мальтійського ордену, в Коростишеві (100 кілометрів від Києва та 25 кілометрів від Житомира) триває справжній туристичний ренесанс.
Детальніше...
 
Гімн міста Коростишева Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 28
Написав Administrator   
07.08.2009
(слова С.М. Дави дюк, музика І.Ф. Пенчев)

Стоїш на скелях на сірім граніті,
Як дар наших предків з прадавніх віків,
Немає подібних на всім білім світі,
Тобі, Коростишеве, красеню мій.

Живи Коростишеве, рідне місто
Для славних нащадків твоїх земляків,
Хай слава про тебе лунає як пісня,
Від нині і завжди, во-віки віків.

Каньони й озера, цілющі джерела,
Квітуча і щедра Поліська земля,
Ф Тетерів-річка в’юнка, наче стрічка –
Усе це окраса, мій друже, твоя.

Живи Коростишеве, рідне місто
Для славних нащадків твоїх земляків,
Хай слава про тебе лунає як пісня,
Від нині і завжди, во-віки віків.

Тебе піднімали й трудом звеличали,
Папірник і ткач, льонар і шахтар.
Широкую славу тобі здобували
Великі звитяжниці – трудар, каменяр.

Живи Коростишеве, рідне місто
Для славних нащадків твоїх земляків,
Хай слава про тебе лунає як пісня,
Від нині і завжди, во-віки віків.

 
Футбол у Коростишеві Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 2179
Написав Administrator   
06.03.2008

У нашому місті футбол любили завжди. Одні в нього грати, інші - вболівати, а всі разом обговорювати нюанси гри улюбленої команди і безпосередньо кожного гравця. Звичайно, в наші дні найчастіше обговорюється команда «Динамо» (Київ) і лише зрідка хтось з уболівальників старшого покоління згадує про славне минуле коростишівського футболу.

Детальніше...
 
Коростишів у 80-ті роки Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 4
Написав Administrator   
06.03.2008

Підсумки 1981-1985 років показали, що основні виробничі фонди в промисловості за цей період зросли на 35,5 процента, виробництво валової продукції —на 2,3 млн. крб., а продуктивність праці — на 8 відсотків. Було освоєно 34 види нової продукції. Кращі виробничі досягнення мали колективи гранкар'єрів, рембудуправління, міжколгоспбуду.

Детальніше...
 
Коростишів у 70-ті роки Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 0
Написав Administrator   
06.03.2008

Ріст економіки району продовжувався і в 70-ті роки. Так, середньорічний обсяг виробництва промислової продукції за 1970-1975 р.р. в порівнянні з попереднім п'ятиріччям збільшився на 24 проценти, а обсяг реалізації - на 5,5 млн. крб.

Детальніше...
 
Коростишів у 60-ті роки Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 2
Написав Administrator   
06.03.2008

Значні зміни в розвитку промисловості та сільського господарства відбулися в місті у 60-ті роки.

Детальніше...
 
Відродження з попелу Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 1
Написав Administrator   
06.03.2008

Війна – важка, виснажлива – залишила по собі в районі страшну руїну. Ворог понищив усі промислові підприємства, великої шкоди було завдано закладам освіти, культури, охорони здоров'я, колгоспам. Відбудовувати ж поруйноване протягом 1944-1945 рр. випало переважно жінкам, старикам і підліткам. За два з полониною роки окупації району було зруйновано і пошкоджено 286 колгоспних будівель. З 70-ти тракторів, що були в МТС у 1941 році, залишилось - 32 і ті потребували значного ремонту. За згаданий період було знищено 212 гектарів садів, 242 - хмелеплантацій, зруйновані майже всі тваринницькі ферми, зведено громадське тваринництво. Кількість корів у людей за цей час зменшилась більш ніж у двічі, свиней і овець більш ніж в 10 разів. З 8453 дворів, які нараховувались у районі до війни залишилось 7887. Повністю було спалено 5 шкіл. Значних руйнувань зазнали паперова та бавовняна фабрики, районні лікарня та поліклініка.

Детальніше...
 
ВЕЛИКИЙ СЛАВІСТ Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 3
Написав Administrator   
21.11.2007

Народився В. І. Пічета 9 жовтня 1878 року в Полтаві. Після закінчення в 1897-ім Полтавсь­кої класичної гімназії вступає на історико-філологічний факультет Мос­ковського університету. 1901 року ус­пішно захищає кандидатську дисерта­цію під науковим керівництвом ака­деміка В. Й. Ключевського і отримує диплом першого ступеня. Працює спо­чатку в середніх навчальних закладах Москви.

Детальніше...
 
А МОГИЛА НЕ ЗБЕРЕГЛАСЬ... ДО 170-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ І. Я. ПОСЯДИ Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 4
Написав Administrator   
21.11.2007

3а походженням І. Я. Посяда з вільних селян, приписаних до міщанської управи м. Зінькова на Полтавщині. Восени 1836 року всту­пив до Зіньківського повітового училища, а потім — до Полтавсь­кої гімназії. У 1843 році вже був «казеннокоштним студентом» фі­лософського факультету Київсько­го університету.

Детальніше...
 
ОЛІЗАРИ Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 18
Написав Administrator   
21.11.2007

308 років господарями Коростишівської землі була родина Олізарів. В кінці XVIII на початку ХІХ ст.. містом володів Пилип Олізар—маршал Люблінського трибуналу. Він побудував новий маєток, прикрасив його сімейними реліквіями, творами мистецтв. При ньому була добудована каплиця до костьолу, відкрита лікарня у 1785 р. та школа. На їх утримання він виділяв значні кошти. При ньому, до речі, землі маєтку давали хороші прибутки від залізорудного та лісопєреробного промислів.

Детальніше...
 
Коростишів в 1900 Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 3
Написав Administrator   
21.11.2007

У 1900 році в Коростишеві — волосному центрі Радо­мишльського повіту Київської губернії — нараховувалось 807 дворів і проживало 5463 жителі, з них чоловіків — 2793 і жінок – 2670. Головним їх заняттям було землеробство. За містечком рахувалося по­над 17909 десятин землі. З них більше 16645 десятин на­лежало поміщику, генерал-майору Олексію Петровичу Плем'янникову, 42,5 — церк­ві г 1222 десятини — селянам. Сам поміщик, як і селяни, вів осподарство по трьохпільній системі.

Детальніше...
 
КОРОСТИШІВ У XIX СТОЛІТТІ Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 7
Написав Administrator   
21.11.2007

Після другого поділу Польщі в 1793 році Коростишів ввійшов до складу Російської імперії. З 1795 року містечко перебувало у складі Радомишльського повіту Волинської губернії, а з 1797 року передано до Київської губернії в складі якої знаходилось понад 120 років.

Детальніше...
 
Акт Надання Магдебурзького Права Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 2
Написав Administrator   
17.11.2007

Сім. Привілей Королем Польським Станіславом Августом (надається) Спадкоємним Власникам Містечка Коростишвва Олізарам у Варшаві 23 серпня 1772 року

 

 

Акт Надання Магдебурзького Права

(згідно з оригіналом)

Детальніше...
 
У складі Речі Посполитої Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 3
Написав Administrator   
17.11.2007

У пам'яті поколінь збереглися свідчення про участь коростишівців в повстаннях під проводом К. Косиньського та Северина Наливайка, а також у по­встанні 1617-1618 років, що охо­пило наш край. Приводом до ос­таннього стало формування ко­зацьких полків для походу в Ро­сію з метою посадження на мос­ковський престол польського ко­ролевича Владислава. У загони йшли не тільки козаки, але й се­ляни, ремісники, міщани. Набір у військо продовжувався, а опла­та набраним воякам (як це часто в польському королівстві трапля­лось) затримувалась. І новостворені загони під керівництвом своїх сотників і полковників по­чали протягом зими-весни 1618-го грабувати місцеву шляхту.

Детальніше...
 
Коростишів у XV-XVII ст. Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 2
Написав Administrator   
17.11.2007

Вперше ж назва Коростишів згадується в грамоті великого князя литовського Олександра, яку він писав в Вільно 26 березня 1499 року.

Зміст дарчого акту наступний: "Бив нам чолом пан Книта Олександрович і просив у нас села в Житомирському повіті на ім"я Коростешово і данників наших: Гуріна і Василя і їх товаришів і пові­дав перед нами, що тії данникі дають нам дані тільки пів третя відра меду і осьм відер полуддя. Уж ми теє село Коростешово, і тих данників і їх товаришів йому дали зо всіма їх землями, із данню, і зо всіма тим, що здавна до того села належало".

Детальніше...
 
Версії щодо назви Коростишів Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 730
Написав Administrator   
16.11.2007

Одним з перших свою версію щодо назви мі­ста висунув краєзнавець Л. Похилевич у праці «Уезды Киевский и Радомысльский: Стат. и ист. заметки о всех населенных местностях в тех уездах и с подробными картами их». Він пише: «Корость или короста на славянском языке означает гроб. (Вложиша (тело св. Влади­мира) в корьсту мороморяну»). Следовательно, Коростышев тоже, что Гробовой. И в самом деле есть местная причина подобного названия. Близ местечка находятся древние долмены или каменные надгробные памятники».


Детальніше...
 
МИ ПРОРОСТАЕМ З ПАМ'ЯТІ Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 2
Написав Administrator   
16.11.2007

Коли і як народилось наше місто? Чому отримало таку назву? Достовірну відповідь дати неможливо. Але спираючись на археологічні дані, топоніми, легенди та перекази, можна відтворити перші сторін­ки історії Коростишева.


Детальніше...
 
АРХЕОЛОГІЧНІ ПАМ'ЯТКИ РАЙОНУ Надрукувати Надіслати електронною поштою
Рейтинг: / 7
Написав Administrator   
16.11.2007

Пам'ятки історії на території нашого району здавна привертали до себе увагу. Так, у 20-х роках XIX століття власником Коростишева Густавом Олізаром з річки Тетерів було піднято камінь, на якому було викарбувано 11 священних для слов'ян-язичників знаків. Його встановили неподалік траси Київ-Житомир.

У праці Л. Похилевича «Сказання о населенных пунктах Киевской губернии», виданій у 1864 р., дається пе­релік відомих на той час старожитностей Коростишівської волості. Зокрема, крім жертовного каменя з капи­ща слов'ян, згадуються сліди давнього поселення і укріп­леного городища в північній частині міста, залишки горо­дищ з валом і ровом у Більковцях, Городському, Минійках, Березівці (нині — Са­дове), а також — щигліївський вал, довжиною до 4 верст. Нині збереглась в ос­новному лише східна його сторона з отвором, де за ле­гендами знаходилась золота брама. В праці Л. Похилеви­ча називаються також уро­чища та місця, де прожива­ли люди у давнину біля Старосілець, Козіївки, Минійок і Слобідки.

Детальніше...
 

Авторизація






Забули пароль?
Ще не зареєстровані? Реєстрація

Статистика

Користувачів: 9030
Новин: 233
Посилань: 16
Відвідувачів: 17733987

Хто он-лайн

Зараз на сайті: 5 гостей та 2 користувачів

Голосування

Які фільми Вам більш всього подобаються?
 

Випадкова картинка

0456EE9DB650-1.jpg

Погода


GISMETEO: Погода по г.Коростышев