Написав Румянцев
|
20.02.2011 |
Коростишів сьогодні - це саме звичайне місто обласного підпорядкування. Яке, щоправда, незабаром обіцяє вирости в справжній мегаполіс. Тут розташовані паперова фабрика, заводи: залізобетонних виробів, гранітний, льонопереробний, цегельний, комбікормовий, молокозавод, спиртозавод, будівельний комбінат... Уже заплановане будівництво в міській рисі уздовж Київської траси декількох багатоповерхових будинків, квартири в яких, можливо, будуть купувати кияни. Фірма, що збирається здійснювати будівництво, також київська. У місті працює педагогічне училище, у якому вчилися відомий український письменник Степан Васильченко й академік Е. Шабліовський. У Коростишеві народилися й такі відомі люди, як актор П. Кудрицький й єврейський поет Д. Гофштейн. zhitomir.cv.ua |
|
Написав Румянцев
|
20.02.2011 |
Саме цікаве, що Коростишів так і залишався маленьким селищем навіть після жовтневої революції, виконуючи роль поштової станції на Київському тракті, фрагменти якої збереглися в місті й донині: місцевий автовокзал, наприклад. Хоча вже на початку ХХ століття не тільки в Росії, але й у всій Європі, зажили слави коростишівські граніти. Майже всі надгробні пам'ятники, які встановлювали заможні люди своїм покійним родичам у Житомирі (на Російському, на католицькому цвинтарях), та й у Києві, виготовлялися саме з коростишівського граніту. Однак цей факт на потужний промисловий розвиток населеного пункту аж ніяк не впливав. Заговорили про Коростишів в повний голос тільки після смерті Леніна, в 1924 році, оскільки ленінський Мавзолей був споруджений знов-таки з коростишівського граніту й цей факт послужив селищу чудовою рекламою. Тоді радянський уряд догадався почати вивчати питання використання коростишівського "кам'яного золота" не тільки у вітчизняній промисловості, але й для продажу на Захід - за валюту, зрозуміло. У містечку з'явилися майстерні по обробці каменю, навколо Коростишева стали в безлічі виникати артілі по видобутку граніту. Однак дійсний ріст Коростишева як міської одиниці - із приростом населення й збільшенням території - почався в середині 30-х років минулого століття. І відбувалося це далеко не найкращим способом... zhitomir.cv.ua
|
|
Написав Administrator
|
12.02.2011 |
Управляючий маєтком Дятлов, людина енергійна й добрий знавець-економіки Коростишева, в розмові з Лукомським скаржився, що все ж Костянтин Олександрович Горчаков міг би значно збільшити свої доходи, якби вкладав їх у розвиток промисловості. Свідчення тому – прибутки від нової винокурні, яка стала працювати в містечку 1913 року, а також кар'єру, де нараховувалось майже 100 робітників. Він же (Горчаков, – авт.) землю і ліс в основному здає в оренду. Багато грошей витрачається на закордонні поїздки, які тривають по півроку й більше, на різні благодійні заходи та особисті примхи. Так, у конюшні поставили великі дорогі дзеркала, щоб у них можна було бачити себе на коні. Князь оздобив їх мозаїкою та різьбою по дереву. А нещодавно, каже Дятлов, купив п'ять мисливських собак, кожна ціною в доброго коня. Вже б краще будували ставки для розведення риби, хоч їх і так лиш по Левчі є три. Але це ж хоч якась користь. Що не кажіть, а на мисливство і рибальство князь грошей не шкодував. Дятлов навів деякі приклади. Скажімо, коли господар паперової фабрики Хаім Воловник після третьої тут великої пожежі 1885 року, яка завдала йому збитків на 50 тисяч карбованців, не тільки не склав рук, а й знову відбудував приміщення. Поставив нову папероробну машину фірми «Гаумбольд» і дві парові машини потужністю 120 і 25 кінських сил. У 1896 р. Воловник уже виробляв до сорока пудів паперу на добу. 1901 року тут встановили два філігренних верстати та бобінорізку, а в 1911-ім – дизель потужністю 200 кінських сил. Це дало змогу значно збільшити продуктивність праці. На фабриці працювало близько 100 чоловік, серед яких було чимало досвідчених майстрів. Та все ж, коли перейшли на випуск філігранного паперу, то з Польщі було найнято старшого рольщика Середу і бобінорізальника Смоловського, а в Австрії – філігранника Бештера. їх забезпечили фабричними будинками з опаленням та електроосвітленням. Зарплату іноземні робітники отримували вдвічі більшу, ніж місцеві майстри. Та й на цьому Воловник не зупинився, а налагодив випуск цигарок. Недарма йому тоді присвоїли звання «Почесного потомственного громадянина Коростишева». Не відстає від нього і власниця парової сірникової фабрики «Прогрес» Ольга Трохимівна Селецька. Останнім часом було налагоджено конвейєрне виробництво, механізовано більшість процесів. 85 робітників щороку випускали 20 тисяч ящиків сірників на загальну суму 43 тисячі карбованців. За високу якість коростишівські «безопасные шведские спички» отримали чотири медалі на різних виставках. Мадам Селецька розширила виробництво і заклала новий цех на Вовчках. А наші власники-сукнярі? На середину XIX століття в Коростишеві було 16 мануфактур, де вони працювали зі своїми сім'ями, наймаючи 5-10 чоловік на підмогу. Тоді на суконних фабриках Фуксмана, Трахтенберга, Енде, Гінца, братів Лабрадорних і Арнольда працювало 20-30 чоловік, Городецького – 12, а в Гросса, Бертліха, Фішмана – 5-10 робітників. Звичайно, якість сукна поліпшилась, але не настільки, щоб прославити його господарів. А от коростишівських каменотесів знали не тільки в Україні, але й на неосяжних просторах всієї Російської імперії. Та й попит на їх продукцію зріс. Кар'єри були розкидані в лісах від Киричанки до Городського. Найбільші з них належали князю Горчакову, де працювало 100 каменотесів та Товариству селян Коростишева, яке нараховувало понад 100 чоловік. Крім того каменотесними майстернями володіли Берко Букштейн (85 чоловік), невеликими – італійці Ріццолатті, ПІкаліотті, Заппа, німець Валлє, єврей Фастовський. Товариство селян Коростишева орендувало в князя каменоломню і в свою чергу поділялось на невеликі артілі (в середньому по 3-5 чоловік). Вони виготовляли на продаж із кам'яної брили надмогильні плити, пам'ятники, східці та ін. Організували товариство брата Паламарчуки, Михайло Вовк, Антон Білобровець та Адам Войналович. Праця була суто ручною, потребувала як фізичної сили, так і вмілих рук. Того й іншого коростишівцям не бракувало, і їх стали запрошувати на заробітки в Київ, Москву, Петербург, Варшаву та інші міста. Певні проблеми виникли з відкриттям нового винокурного заводу. Закладений у верхів'ях річечки Левчі, яка протікала біля стін учительської семінарії, він би не тільки забруднював чисту проточну воду, але й поширював на все довкілля своєрідний запах. Знаючи про це, вчителі на чолі з директором подали прохання до волості проти будівництва заводу. Коли ж це не допомогло, організували акцію протесту, в якій взяли участь й семінаристи. На розмову з ними було направлено всіх стражів порядку Коростишева – пристава Череванського, старшину Тарасуна, урядників Павленка і Риковського та стражників Гордієнка й Пивоваренка. Пристав одразу ж накинувся на семінаристів з погрозами за постійні бійки через дівчат із хлопцями з «Вовчків» та «Кудрявця». Без них не минало жодне весілля. де поводили вони себе не з кращого боку. Пристав дорікнув учителям, щоб вони краще пильнували за своїми учнями, які неохоче ходять на ранкові та вечірні молитви до семінарської церкви. А тут, бачте, всі, як один, з'явились. Після крикливо-емоційного Череванського слово взяв старшина Тарасун, котрий протяжно й розмірено почав пояснювати, що семінаристи не розуміють користі від винокурного заводу. Аргументи були «вагомими»: недалеко доведеться ходити за горілкою. Та й подихати ввечері з годинку запахом бражки не завадить. Я б і сам, переконував семінаристів старшина, із задоволенням жив на березі такої річечки. Після подібних промов вчителі й учні зрозуміли, що справа їх програна. І навіть позов голові волосного суду Подоляці передумали подавати. Отож винокурний завод у Коростишеві таки відкрили. У 1913-ім. Щорічно він давав спирту на 1,5 мільйона карбованців, і був одним із найприбутковіших у містечку. Значна частина населення Коростишева займалася ремісництвом. Лише шевців і кравців було понад 100 та майже 40 мулярів-пічників. Свої послуги і товари пропонували більше 17 кузень. Тільки на невеликім відрізкові від Києво-Брестського шосе до вчительської семінарії їх нараховувалось чотири. Належали вони здебільшого євреям. Хоча тримали кузні й деякі українці. Зокрема навпроти семінарії стояла кузня Ігната Міхненка. Це був добрий і до роботи беручкий чоловік, але, на його біду, неподалік знаходилась корчма, де щодня продавали свіже пиво з раками. Від такої спокуси Міхненко не міг відмовитись. А до пива ще й гранчак горілки любив. Тоді вже не до роботи. Незабаром Ігнат віддав кузню в оренду Мойші Берковичу й став у нього молотобійцем. Справи пішли на лад. Беркович заробляв-таки непогану копійку на людному місці. Але найбільше задоволена була дружина Міхненка, адже Мойша регулярно приносив їй орендну плату. Власниками олійниць були Мойсей Сатановський, Ханін Волошин і Довгоп'ятий. Круподерні мали Бондарук, Вілінський, Кофман, Ржавський, млини – Баст і Смоляр. Зазвичай господарі працювали в своїх майстернях разом із сім'ями та родичами, в окремих випадках наймаючи кілька робітників. Славився Коростишів і своїми столярами та бондарями, яких був не один десяток. А от на будівництво брукованих доріг в містечку волосна влада наймала тільки двох майстрів – Нестора Зінчука та Бенедикта Слівінського. На більше не вистачало грошей. Хороше пиво варили в містечку. Поряд із заводом чеха Кейліха відкрили ще один – товариства Тайферта, Альбрехта і Вільмана.
|
|
Написав Administrator
|
04.01.2011 |
За короткий час Георгій Лукомський подружився з батьком і сином Горчаковими. Від них і дізнався, що не все так просто складається в житті молодого князя. Причина тому – безнадійне кохання до простої коростишівської дівчини з Кудрявця Катерини Райчук. Катерина ще з малих років виділялась не тільки своєю природною красою, але й живим розумом та настирливим характером. Мабуть саме тому батько вирішив віддати її вчитися не до духовно-приходської, а міністерської школи при семінарії. Дівчаток тут було дуже мало. Навчалась Катерина легко, хоча не раз їй доводилось слухати уроки з кутка класу, в який дівчину і спроваджували за неспокійну вдачу. Під час занять вона давала здачі невгамовним хлопчакам, які то сіпали її за косу, то придумували інші фокуси, щоб привернути до себе увагу. Особливо не любила дівчина уроків Закону Божого. Батюшка, який читав цей предмет, за порушення спокою на його уроці ставив учнів у куток на коліна ще й змушував вчити напам'ять якийсь з уривків Біблії. Такий порядок, коли святий отець, не з'ясувавши, як слід, хто правий, а хто винний, карав учнів, викликав у Катерини неприхильність до всіх наступних священиків. З шістнадцяти років дівчина так вражала усіх своєю красою, що чоловіки мимоволі обертали голову в її сторону, коли проходила мимо, а деякі зупинялись і стояли, як вкопані стовпи, дивлячись на юну вродливицю. Та що там місцеві, коли й чужі, проїжджаючи Брест-Литовським шосе на диліжансах, притишували коней і, не дивлячись на репліки жінок, старались не обганяти красуні. Був випадок, коли проїжджа карета зупинилась, і її багатий власник зі словами, що кращої дівчини, хоч об'їздив уже півсвіту, він не бачив, подарував Катерині за цю щасливу мить дуже красиву двометрову шовкову хустину, яка вміщалась в одній жмені. Горда дівчина погодилась прийняти дарунок лише після того, як він додав до нього ще й білу пухову шаль для сестри, щоб та не сердилась. Закоханий світлійший князь часто під'їжджав своєю каретою до хати Райчуків і привозив великий букет найкращих троянд зі свого квітника. Князь був дуже вдячний дівчині за те, що вона їх приймала, хоч Катерина кожного разу казала: «Не приїзжайте, князю, більше. Все одно брати мене за дружину не будете, а в наймички я до вас не піду». Обоє розуміли, що між ними висока стіна традицій, які вони не зможуть зрушити. І коли Горчаков від'їжджав від її оселі, дівчина з сумом кидала йому вслід одну за одною троянди. Сусідські ж хлопчаки миттю їх підбирали, щоб віднести на продаж. Мати після кожного такого приїзду князя бурчала: «Знаю я цих панів: мене ще 14-річну попередній господар Плем'янніков хотів силоміць затягнути до себе в парк, ледве вирвалась». Уже пізніше Лукомський дізнався про те, що князь все-таки одружився на багатій вдові з вдома малолітніми дочками, але, видно, кохання між ними не було. Адже дуже швидко князівська дружина взяла собі в кучери молодого коростишівського хлопця і її жовта карета, запряжена трійкою буланих коней, надовго зникала в місцевому лісі.
|
|
Написав Administrator
|
03.12.2010 |
При вході в маєток архітектора Лукомського уже чекав князівський управляючий пан Дятлов. Він, не поспішаючи, повів гостя парком. Георгій одразу ж примітив ідеальну чистоту та порядок на клумбах і доріжках. Подекуди на них з сапами в руках працювали місцеві дівчата та молодиці. Георгій не втримався, щоб не похвалити старанність жінок. Дятлов погодився з такою оцінкою, але відмітив, що князь платить за роботу більше, ніж хто Інший, а за найменші огріхи, може вигнати без оплати. Та й дівчата дуже люблять ці екзотичні квіти. Без сумніву, парк був гордістю світлійших князів Горчакових, вони перетворили його в справжній витвір мистецтва, використавши сповна багатства місцевого ландшафту й природи: У південній частині маєтку знаходились оранжереї і парники, де під наглядом молодого садівника Михайла Третяка проростали насіння і розсада для квітників. Капітально було відремонтовано верхній будинок маєтку. Перед ним милував око партер, де гармонійно поєднались сірий місцевий камінь й білизна мармуру. Партер прикрашали класичні античні скульптури, а також гранітні стіни з вазами й нішами. У світлі сонця веселково вигравали більші і менші фонтани. Центральний двоповерховий палац знаходився в нижній частині парку. Праворуч від нього в італійському стилі було зроблено рукотворні виступи. Тут камінь обплітали маленькі троянди, вогненні настурції та герань. Каскади квітів опускались доріжками до прозорих озерних вод, де граційно плавала пара лебедів. Багато паркових квітів вражало і зачаровувало. Тут були блакитні, червоні і рожеві гладіолуси, величезні георгини і сотні найрізноманітніших сортів троянд, хризантем, гортензій. Цей чудовий природний килим покривав клумби, обрамляв доріжки, збігаючи по схилах до системи озер та відзеркалюючись в них. У палаці їх вже чекали господарі. Привітавшись і вислухавши захоплені враження гостя від побаченого, одразу ж перейшли до справи. Молодий князь попросив насамперед оглянути окремі будови маєтку і дати рекомендації щодо їх ремонту, а також допомогти внутрішньо оздобити і прикрасити обидва житлові будинки. По-друге, вивчити підземні ходи, прокладені ще за перших Олізарів у першій частині XVII століття. Ці ходи йшли під місцевим костьолом і через парк у різні сторони. Виходи з підземелля знаходили в північній частині Коростишева в районі Троїцької церкви і в південній, де стояла садиба Екземплярських. Але найдовший підземний хід простягався в західний бік через єврейські лавочки базарної площі і доходив до фольварку. Був він не глибоким, тому власники ларків у розширених частинах підземелля поробили собі невеликі склади для товарів. У парку подекуди ці ходи були на значній глибині й до того ж мали глибокі колодязі. Тож через загрозу обвалів їх не використовували. Але в північній частині парку, де підземелля займало значну площу, було вирішено зробити винний погріб, обкласти його керамічною плиткою та прикрасити дерев'яним різьбленням. Під час розмови керуючий маєтком запропонував запросити для робіт місцевих майстрів-мулярів, братів Герша, Арона і Мохеля Райхів, а також старого Єйдельштейна з синами та Шимона Співака, жестянників Герша Лур'є, Еліка Музиканта та Лейбу Боязного, столярів Іцика, Авруна і Чаю Грутманів, ковалів Лазебника, Ушаренка і Савера. Цеглу ж було вирішено закупити на коростишівському заводі у Монаше Старосельського, а керамічну плитку для внутрішнього оздоблення Лукомський порекомендував привезти з Харкова, де її виробляли найбільш якісною і красивою. Зачарований красою маєтку, Георгій, який був не тільки хорошим архітектором, але й художником, попросив намалювати кілька етюдів парку. Отримавши згоду, він із насолодою приступив до роботи.
|
|
|