За короткий час Георгій Лукомський подружився з батьком і сином Горчаковими. Від них і дізнався, що не все так просто складається в житті молодого князя. Причина тому – безнадійне кохання до простої коростишівської дівчини з Кудрявця Катерини Райчук.

Катерина ще з малих років виділялась не тільки своєю природною красою, але й живим розумом та настирливим характером. Мабуть саме тому батько вирішив віддати її вчитися не до духовно-приходської, а міністерської школи при семінарії. Дівчаток тут було дуже мало.

Навчалась Катерина легко, хоча не раз їй доводилось слухати уроки з кутка класу, в який дівчину і спроваджували за неспокійну вдачу. Під час занять вона давала здачі невгамовним хлопчакам, які то сіпали її за косу, то придумували інші фокуси, щоб привернути до себе увагу.

Особливо не любила дівчина уроків Закону Божого. Батюшка, який читав цей предмет, за порушення спокою на його уроці ставив учнів у куток на коліна ще й змушував вчити напам'ять якийсь з уривків Біблії. Такий порядок, коли святий отець, не з'ясувавши, як слід, хто правий, а хто винний, карав учнів, викликав у Катерини неприхильність до всіх наступних священиків.

З шістнадцяти років дівчина так вражала усіх своєю красою, що чоловіки мимоволі обертали голову в її сторону, коли проходила мимо, а деякі зупинялись і стояли, як вкопані стовпи, дивлячись на юну вродливицю. Та що там місцеві, коли й чужі, проїжджаючи Брест-Литовським шосе на диліжансах, притишували коней і, не дивлячись на репліки жінок, старались не обганяти красуні. Був випадок, коли проїжджа карета зупинилась, і її багатий власник зі словами, що кращої дівчини, хоч об'їздив уже півсвіту, він не бачив, подарував Катерині за цю щасливу мить дуже красиву двометрову шовкову хустину, яка вміщалась в одній жмені. Горда дівчина погодилась прийняти дарунок лише після того, як він додав до нього ще й білу пухову шаль для сестри, щоб та не сердилась.

Закоханий світлійший князь часто під'їжджав своєю каретою до хати Райчуків і привозив великий букет найкращих троянд зі свого квітника. Князь був дуже вдячний дівчині за те, що вона їх приймала, хоч Катерина кожного разу казала: «Не приїзжайте, князю, більше. Все одно брати мене за дружину не будете, а в наймички я до вас не піду». Обоє розуміли, що між ними висока стіна традицій, які вони не зможуть зрушити. І коли Горчаков від'їжджав від її оселі, дівчина з сумом кидала йому вслід одну за одною троянди. Сусідські ж хлопчаки миттю їх підбирали, щоб віднести на продаж. Мати після кожного такого приїзду князя бурчала: «Знаю я цих панів: мене ще 14-річну попередній господар Плем'янніков хотів силоміць затягнути до себе в парк, ледве вирвалась».

Уже пізніше Лукомський дізнався про те, що князь все-таки одружився на багатій вдові з вдома малолітніми дочками, але, видно, кохання між ними не було. Адже дуже швидко князівська дружина взяла собі в кучери молодого коростишівського хлопця і її жовта карета, запряжена трійкою буланих коней, надовго зникала в місцевому лісі.

При вході в маєток архітектора Лукомського уже чекав князівський управляючий пан Дятлов. Він, не поспішаючи, повів гостя парком. Георгій одразу ж при­мітив ідеальну чистоту та поря­док на клумбах і доріжках. По­декуди на них з сапами в руках працювали місцеві дівчата та молодиці. Георгій не втримав­ся, щоб не похвалити старан­ність жінок. Дятлов погодився з такою оцінкою, але відмітив, що князь платить за роботу більше, ніж хто Інший, а за найменші огріхи, може вигнати без опла­ти. Та й дівчата дуже люблять ці екзотичні квіти.

Без сумніву, парк був горді­стю світлійших князів Горчакових, вони перетворили його в справжній витвір мистецтва, використавши сповна багатст­ва місцевого ландшафту й при­роди:

У південній частині маєтку знаходились оранжереї і парники, де під наглядом молодого садівника Михайла Третяка про­ростали насіння і розсада для квітників.

Капітально було відремонто­вано верхній будинок маєтку. Перед ним милував око партер, де гармонійно поєднались сірий місцевий камінь й білизна ма­рмуру. Партер прикрашали кла­сичні античні скульптури, а та­кож гранітні стіни з вазами й нішами. У світлі сонця веселко­во вигравали більші і менші фонтани.

Центральний двоповерховий палац знаходився в нижній ча­стині парку. Праворуч від нього в італійському стилі було зроб­лено рукотворні виступи. Тут ка­мінь обплітали маленькі троян­ди, вогненні настурції та герань. Каскади квітів опускались до­ріжками до прозорих озерних вод, де граційно плавала пара лебедів.

Багато паркових квітів вражало і зачаровува­ло. Тут були блаки­тні, червоні і роже­ві гладіолуси, ве­личезні георгини і сотні найрізнома­нітніших сортів троянд, хризантем, гортензій. Цей чу­довий природний килим покривав клумби, обрамляв доріжки, збігаючи по схилах до сис­теми озер та відзеркалюючись в них.

У палаці їх вже чекали господарі. Привітавшись і вислухавши захоп­лені враження гос­тя від побаченого, одразу ж пе­рейшли до справи. Молодий князь попросив насамперед оглянути окремі будови маєтку і дати реко­мендації щодо їх ремонту, а також допомогти внутрішньо оздобити і прикрасити обидва житлові бу­динки. По-друге, вивчити підзем­ні ходи, прокладені ще за перших Олізарів у першій частині XVII сто­ліття. Ці ходи йшли під місцевим костьолом і через парк у різні сто­рони. Виходи з підземелля знахо­дили в північній частині Коростишева в районі Троїцької церкви і в південній, де стояла садиба Екземплярських. Але найдовший підзе­мний хід простягався в західний бік через єврейські лавочки база­рної площі і доходив до фольварку. Був він не глибоким, тому влас­ники ларків у розширених части­нах підземелля поробили собі не­великі склади для товарів. У парку подекуди ці ходи були на значній глибині й до того ж мали глибокі колодязі. Тож через загрозу обва­лів їх не використовували. Але в північній частині парку, де підзе­мелля займало значну площу, було вирішено зробити винний погріб, обкласти його керамічною плиткою та прикрасити дерев'яним різьб­ленням.

Під час розмови керуючий ма­єтком запропонував запросити для робіт місцевих майстрів-мулярів, братів Герша, Арона і Мохеля Райхів, а також старого Єйдельштейна з синами та Шимона Співака, жестянників Герша Лур'є, Еліка Му­зиканта та Лейбу Боязного, столя­рів Іцика, Авруна і Чаю Грутманів, ковалів Лазебника, Ушаренка і Савера. Цеглу ж було вирішено заку­пити на коростишівському заводі у Монаше Старосельського, а ке­рамічну плитку для внутрішнього оздоблення Лукомський пореко­мендував привезти з Харкова, де її виробляли найбільш якісною і красивою.

Зачарований красою маєтку, Георгій, який був не тільки хоро­шим архітектором, але й художни­ком, попросив намалювати кілька етюдів парку. Отримавши згоду, він із насолодою приступив до робо­ти.

Перш ніж завітати до Горчакових, Георгій вирішив пройтись містечком, оглянути добре знайомі і близькі йому коростишівські вулички. Серед архітектурних споруд виділявся костьол, побудований в середині XVIII століття. Він вражав красою свого фасаду та внутрішнім оздобленням. Але на початку XX століття дещо втратив свою привабливість. В зовнішніх нішах вже не стояли скульптури. Грубими тонами були вифарбувані стіни, а зовнішня покрівля храму поросла травою й навіть невеличкими кущиками. Князі Горчакови розпочали ремонт костьолу, бо польська громада на це достатніх грошей не мала. Але справа рухалась повільно. У центрі містечка стояв дуже красивий дерев'яний будиночок в стилі барокко, але спорудили його, мабуть, в ті ж роки, що й костьол. Будиночок також поступово руйнувався.

В українськім стилі була збудована у Коростишеві Богородицька дерев'яна шатрова церква. У місті тоді стояло лише чотири двоповерхових будинки, Центральна частина містечка і прилеглі до неї вулички заселяли в основному єврейські ремісники та торгівці. Тут же розташувалась й базарна площа, де найбільш активно вирувало життя.

У торгових лавках Розовського, Барденштейна, Футермана були найрізноманітніші товари від рибальського гачка до сирів і круп, які завозили в основному з Житомира. Ще багатшою була залізна лавка Вернича. Тут можна було придбати вироби місцевих ремісників а також з Києва, Москви, а то й заводів Санкт-Петербурга. В невеличких тихих чайних коростишівці попивали свіже пиво з місцевої пивоварні чеха Кейліха і вважали, що воно не гірше за хвалене радомишльське. Місцева інтелігенція любила посидіти в чайній Маргуліса. Тут грали здебільшого в шахи, читали газети («Киевскую мысль»).

Іноді можна було взяти додому книгу з тутешньої бібліотеки. Заставу за це господар не брав, бо добре знав своїх читачів і довіряв їм, хоч цим дехто з коростишівських семінаристів і зловживав, перетримуючи літературу, Крім торгових лавок і чайних, центр містечка обліпили до двох десятків торгових і ремісних будок та будочок з товаром і різними послугами. Працювали кравці Шмілик і Більчик, Морози, Іссак Твескі, Мойша Шлямер шевці: Бергер, Комаровський, Рабінович, фотограф Арон Холоденко, годинникар Мошко Городін.

Серед трьох перукарень в центрі містечка виділялась своєю вивіскою голярня Гофштейна. Кострубатими яскравими літерами на ній було написано: «Стріцца, бріцца, завівацца, кров пускацца».

На розі базарної площі неподалік пожежної облюбував собі місце сліпий лірник із малолітнім поводирем. Біля нього завжди стояв гурт слухаючи протяжну мелодію. Стара циганка зупиняла молодих дівчат й жінок і пропонувала погадати. Поряд бігало з десяток смаглявих дітей з циганського табору, який стояв на Заріччі. По базару повільно походжав монах із дерев'яним хрестом у руках та шкіряною торбою за плечима, збирав пожертвування на ремонт якогось монастиря. Селяни, котрі прийшли на торг, були зазвичай в постолах і чистому одязі, чим виділялись поміж місцевих безробітних робітників і підмайстрів, які топтали землю босими ногами.

Лише одна вулиця, яка йшла від Брест-Литовського шосе до князівського маєтку, була забрукована інші ж після дощів мали дуже непривабливий вигляд. Тож пішоходи здебільшого обминали їх багатьма стежками, що вели в різні кутки Коростишева – на Кудрявець, Кучанець, Низ, Фольварок.

Зі сторони Києва по Брест-Литовському шосе до Коростишева під'їжджає екі­паж, запряжений трійкою коней. На пагорбі неподалік від мосту через Тетерів дорогу перегоро­джував шлагбаум, 3 невеличкої сторожки, вифарбуваної біло-чо­рними смугами з боків та яскра­во-зелено зверху, вийшов стате­чний охоронець і, взявши з віз­ника гроші за проїзд, пильно при­дивися до одного з пасажирів.

– Доброго дня, пане Лукомський, – промовив до нього. – Давненько у нас не бували.

– Так, – відповів молодий чоловік, не виходячи з карети. – Нарешті, приїхали.

Чоловік в екіпажі не дуже здивувався тому, що названо його прізвище. Містечко, де він провів свої дитячі роки, та де про­живали його батьки, було неве­личке, більшість людей знали один одного не тільки в облич­чя, але й на Ім'я та прізвище. Екіпаж проїхав повз акурат­ні купи дрібної щебінки і помі­чені чорною фарбою штабелі ду­бового брусся для ремонту дере­в'яного настилу мосту. Тихо ніс свої води Тетерів, хлюпотів у кам'яних берегах. А там далі, за острівцями порослими верболозом, шуміла гребля.

  Ріка не тільки поїла своїми водами прибережні ліси та пахучі лугові трави, а й крутила жорна млинів, промивала восени коноплю і льон місцевих го­сподарів. На прибережному камін­ні та дерев'яних кладочках жінки прали білизну. Річка і годувала. Місцеві рибалки в глибоких ямах ловили метрових сомів та щук, витягували повні сіті різної риби.  

Проїхавши ще трохи, екіпажу дове­лося знову зупинитися перед другим шлагбаумом, який перекривав дорогу із сторони Житомира і стояв неподалік млина. Тут же розташувались постоялий двір, конов'язь біля кам'яно огорожі, чайна та три невеликі торгові лавки. Заїжджими були люди з різних міст Російської Імперії – Петербурга, Москви, Києва, Харкова. В основному відпочивальники. Чимало хто з них не вперше приїжджав до Коростишева, щоб не тільки помилуватись цією «маленькою Швейцарією» України, і й полікуватись місцевими джерельними водами та грязевими ваннами, досхочу надихатись цілющим повітрям дубових і соснових лісів викупатись в чистих водах Тетерева, поніжитись на його теплому піску.

Неподалік станції був і буди­нок старих Лукомських, які дуже гордились своїми синами. Старший після закінчення університету став незаперечним авторитетом в такій специфічній галузі, як геральдика і написав уже не одну книгу з цієї науки. Молодший з Лукомських – Юрій (Георгій) став відомим архі­тектором. Він приїхав не тільки від­відати батьків і містечко свого дитинства, яке дуже любив, а ще й на запрошення вла­сників місцевого маєтку – світлійших князів Горчакових. Вони при­дбали Коростишівський маєток та навколишні землі на початку XX століття у генерал-майора Плем'яннікова і проводили значні роботи з ремонту, реставрації та перебу­дови старих дерев'яних будівель. Деяким із них уже було понад сто років.

Горчакови славились як добрі господарі і в усьому любили порядок. Після неспокі­йних для містечка подій 1905-го – 1907-го, коли було спалено декілька панських скирт хліба та, почастішали випадки вирубува­ння і крадіжок лісу, князь змі­нив всю охорону. Замість полісівників, які берегли ліс до 1907 року, він найняв на Кавказі че­ркесів. Так їх називали коростишівці. Одягнуті в свій націо­нальний одяг, бурки і папахи, з кинжалами за поясами та дов­гими гарапниками, вони без жалю били кожного – і старо­го, й малого, хто тільки-но на­важувався без дозволу перейти межову яму. Домовитись з ними, або навіть порозмовляти було неможливо, оскільки укра­їнської чи російської мови вони, за винятком свого старшого, ма­йже не знали. Та й горілку, не вживали, бо це забороняла мусу­льманська віра. І лише в 1914-ім, з початком Першої світової вій­ни, «черкесів» взяли до «Дикої дивізії», сформованої з народів Кавказу, а на їх заміну Горчакови знову взяли місцевих полісівників.

Молодий князь на відміну від батька суворо заборонив ко­лінопреклоніння перед ним чи­сленних прохачів. Разом із тим вважав нижче своєї гідності спілкуватися з місцевою інтелі­генцією за винятком директора учительської семінарії і волос­ного лікаря. І взагалі серед коростишівців він вважався диваком. Дуже любив зелений колір. Тому його костюм і войлочний капелюх-тіролька, прикрашена пером селезня, теж були цього кольору. Але найбільш незвич­ними для місцевого населення були гольфи, які носив молодий князь.

Він мав перший у Коростишеві власний автомобіль – но­венький форд, керував ним водій Зінчук? Нерідко під колеса цього авто в районі містечка потрапляли кури, гуси, а той поросята, не призвичаєні до та­ких швидкостей. Це ж не дилі­жанс. За кожну розчавлену жи­вність князівський касир Крама­ренко розплачувався з господа­рями сповна, тож вони не три­мали на нього зла.

Батько і син Горчакови дуже любили музику й пісню, самі грали на двох прекрасних білих роялях. Крім того на обладна­ному в парку майданчику в свя­ткові і недільні дні давав концер­ти симфонічний оркестр учи­тельської семінарії у складі 24 музикантів. Нерідко разом із ним виступав і хор семінаристів та дітей міністерської школи, яка діяла при цьому ж навчальному закладі. У парку звучали класи­ка і духовні псалми, російські романси та народна пісня. Май­данчик був обгороджений висо­ким дерев'яним парканом. Тому місцеві любителі музики і пісні збирались тут, щоб спокійно послухати улюблені мелодії. Всюдисущі дітлахи відшукували і тісно підігнаних дошках щіли­ни, аби одним оком глянути на музик.

В. Слівінський